Розділ 13

- Наш бос сильно запізнюється сьогодні. Це дивно. Такі запізнення йому невластиві, - Марта пила каву з коричневої кружки на якій було зображення пальми.

- Можливо щось сталося, - невимушено потискаю плечами.

Гучний голос виводить мене зі своїх думок.

- Як справи у моїх чарівних орхідей?!

Я повертаю голову і бачу, як по холу широким, впевненим кроком йде Влад, на його губах грає легка посмішка, але очі залишалися серйозними.

- Доброго ранку, Владиславе Вікторовичу! – почулися з різних сторін веселі жіночі голоси.

- Кому добрий, а кому не дуже, - спокійно мовив він і попрямував в сторону свого кабінету.

Марта іронічно заграла бровами.

- А ми тільки згадали про нього.

Киваю і вискакую з кабінету.

- Владислав Вікторович! – Кличу його в спину, але він не звертає на мене ніякої уваги. – Владислав Вікторович! – роблю нову спробу. – Чорт!

Марта допитливо дивиться на мене.

- І чого моя інтуїція підказує мені, що це якось пов’язано із тим пакетом з котрим ти не розлучаєшся?

- Можливо тому що я вже сказала тобі про нього?

- Що в пакеті?

- Сукня.

Марта незрозуміло моргнула.

- Ти вирішила подарувати босу жіноче вбрання в честь свого першого дня на роботі?

- Не вгадала, - відповідаю їй.

Швидко хапаю пакет і йду в напрямку кабінету Влада, але голос його секретарші зупиняє мене.

- Не раджу, - круглими очицями поглянула вона на мене, а потім трохи подалася вперед і прошепотіла: - Він не в настрої.

- Дякую Яно, але я розберуся сама, - говорю рішуче.

- Як забажаєш, - потиснула вона плечами, - моє діло попередити. До Влада краще не підходити, коли він в такому настрої.

- Мені здалося, що з настроєм у нього все в порядку.

- Ти не знаєш його. Я працюю в компанії майже 2 місяці з тих пір, як достигла повноліття і повір мені, до нього треба звикнути. За цей період мені добре почало вдаватися розпізнавати настрій Влада.

- Дуже рада за тебе, - роблю різкий нахил підборіддя вниз і рішуче прямую до дверей кабінету.

Підіймаю руку і стукаю.

- Увійдіть! – Почувся владний голос.

Повертаю ручку дверей і обережно просуваюся всередину. Влад сидів на своєму робочому місці, його кабінет був сильно схожий на кабінет Бажена, але на панорамних вікнах висіли довгі стрічки жалюзів.

- Я вибачаюсь, можливо прийшла невчасно… - Замовкаю, адже він не звертає на мене жодної уваги, тому я відкашлялась і він підняв на мене погляд від якихось паперів.

- А, це ти, - спокійно вимовив він, мені чомусь здалося, що в його голосі прослизнуло ледь помітне розчарування. – Ласкаво прошу, моя чарівна орхідея.

- Мені зайти трохи пізніше?

- Все залежить від того, що ти хочеш. В будь-якому разі мені доведеться вислухати тебе щоб зрозуміти в чому річ. Прошу, сідай.

Я підійшла до крісла біля його столу і сіла, почуваючи себе максимально невпевнено.

- Ну, говори, - подав голос він, відкинувся на спинку крісла і ліниво поглянув на мене.

- Я принесла сукню, як і обіцяла.

Його погляд вмить заблищав веселощами, а губи розтяглися в усмішці.

- Сукню? А я вже було вирішив, що ти пожартувала.

- Ні в якому разі, - тряхнула я волоссям. – Я стримую свої обіцянки, було б добре, аби й ви були таких самих правил.

- Чомусь у мене виникла надія, що ти прийшла подарувати мені ранковий цілуночок.

- Що? Ні! – Червонію від сорому.

- Тільки в щічку, більшого я не прошу.

- Ніяких цілунків Владиславе Вікторовичу!

На мить його очі потемніли, але не від люті. В погляді Влада було щось неймовірно притягуюче, він ніби гіпнотизував мене.

- Давай сюди свою сукню.

Протягую чорний пакет прямо через стіл і ніяковію: Влад сидить і не ворушиться, вираз обличчя глузливий – він насміхався наді мною. Я так і завмерла з протягнутою до нього рукою, незручність ситуації увігнала мене в фарбу. Нарешті він подався вперед і взяв пакет двома пальцями.

- Я піду, - стрімко встаю з місця.

Але голос Влада зупиняє мене:

- Ти потрібна мені зараз. Я саме збирався викликати тебе до себе в кабінет, але ти випередила мене.

- Справді? – Здивовано перепитую та сідаю назад в крісло.

Він підняв слухавку телефону і натиснув кнопку.

- Яно, принеси мені каву. І ще одне: запроси до мене Анастасію.

Я лячно спостерігаю за його діями.

- Що ви задумали?