Благе діло гріх

Історія №2. ВСТАВНІ СЛОВА (3)

В дитинстві Владові дуже хотілося, щоб його любили. В свої десять років хлопчак із заздрістю дивився на однокласників, яких майже щодня зі школи забирали батьки. Це він вже потім вирішив, що люди йому не потрібні. Звісно, дідусь любив його, але хотілося ще мами.

Третій приклад сім’ї, який має Влад – сім’я його однокласника Мишка. Цього противного і вредного Мишка, який щодня кого-небудь діставав у школі – як не вчителів, то однокласників, щодня зі школи на машині забирали мама або тато. Коли Мишко біг до автівки батьків з підстрибуючим рюкзаком на спині, він радів і усміхався так, що ставав схожим на безневинне янголятко, яке щойно-щойно вилупилося з якої-небудь шкаралупки чи звідки там беруться янголи.

Якось Влад побачив Мишка у місті, коли той гуляв з батьками. Він тримався за руку мами і щось весело щебетав до тата. Владу ставало дивно і огидно бачити такі, як він думав, блазнювання свого противного однокласника. Йому було дивно і огидно усі одинадцять шкільних років, навіть на останньому дзвонику у випускному класі, коли вже плечистий, але так само противний бевзь Мишко обіймав маму і тата до знимки. Владові було дивно і огидно рівно до того моменту, коли він почув перешіптування двох вчительок, які проходили поруч:

- Треба ж, така ідилія, - шепнула одна. – І хто б сказав, що він у них прийомний…

Вчительки ще постояли неподалік, дивуючись, як цей вредний Мишко став такою потіхою для батьків і як він їх, певно, ощасливив, раз усі троє такі усміхнені обіймаються до фото. Владові тоді стало гірко за себе, але чомусь радісно за Мишка, так радісно, що аж до заздрості.

Якось після того Влад жаліє себе і зізнається:

- А коли я народився, всім зразу стало погано. Тільки мамі, мабуть, полегшало.

Зізнається він не кому-небудь, бо нема кому зізнаватися. Він говорить до відображення у ванній, але все одно не вважає себе мізантропом чи, не приведи Господи, самотнім.

 

Влад дзвонить так званій мамі закордон, витрачаючи кількадесят гривень за півтори хвилини розмови, щоб розпитати, звідки у нього раптом взялася сестра і що з нею тепер робити. Так звана мама відповідає як ні в чому не бувало, що «Яна тепер житиме у нашій квартирі разом з тобою». Вона наголошує на слові «нашій», випускаючи з уваги той факт, що спільного з сином у неї рівно нічого, та й ця кватира лише на паперах її, а по факту його.

Яна – десятикласниця. Через два місяці їй виповниться шістнадцять. Вона мріє вступити на медичний і стати неврологом. Влад не цікавиться такими подробицями, але вона розповідає сама, доки він снідає. Точніше, доки вони снідають разом. Владові не подобається ділити стіл із ще кимось, але виходу немає – сестра просто сідає навпроти. Яна вже встигла зранку збігати в магазин, купити продуктів і зробити омлет. Вона пробує нагодувати омлетом і Влада, але той вперто давиться позавчорашньою борщеподібною сумішшю, яку намагався приготувати сам, і відмовляється від їжі сестри.       

- Ти не хвилюйся, - раптом каже Яна. – Я вже доросла. Дівчат можеш приводити, я тихенько сидітиму у своїй кімнаті і вам не заважатиму. Годувати мене теж не треба, сама вмію їсти зробити. І раз я отак тобі впала на голову, замість компенсації прибирання беру на себе.

Влад хоче щось сказати про те, що дівчат він не приводить і прибиратиме сам, але передумує і заїдає слова своєю борщеподібною сумішшю. Йому поки що зовсім не охота говорити зі своєю так званою сестрою.

Цілих два тижні він намагається не перетинатися з Яною на просторах їхньої його трикімнатної квартири. Він йде на роботу о сьомій, коли будильник сестри тільки вперше дзеленчить, і колеги дивуються, звідки раптом цей трудоголізм і чи, бува, Влад не живе в офісі. Він повертається додому якомога пізніше й одразу замикається у своїй кімнаті, не висовуючи носа з неї до пізньої-пізньої ночі, коли Яна точно вже спить.

Влад не розуміє власних відчуттів і почуттів. З одного боку, йому немає, за що злитися на сестру, та він і не злиться – просто не хоче мати її поруч. З іншого, її присутність тепер відчувається у кожному квадратному міліметрі його квартири, і це Влада чи то дратує, чи то навпаки заспокоює. Він не може визначитися, але про всяк випадок уникає Яну.

Однієї ночі, коли вона вже точно спить, а Владові сни вперто не лізуть під повіки, він тихенько виходить на балкон. Повітря на вулиці не надто холодне як для кінця листопада, але відчинивши обидва вікна великого заскленого балкону, Влад починає мерзнути і вкриватися гусячою шкірою. Він спирається на підвіконник і висовується до пояса на вулицю, вдихаючи майже морозну свіжість. Яна з’являється поруч нізвідки. Вона стає в іншому вікні і так само висовується на вулицю. Влад думає, що вона спеціально караулила його, але над ними надто чисте небо із великими зірками, щоб думати про дурниці. Вони мовчать і дивляться на зорі, які раптом стали такими яскравими після того, як вогні міста погасли. Яна заговорює першою:

- Думаєш, зорі сплять?

- Гадаю, ні, - відповідає Влад, трохи подумавши. - Зорі не сплять. Зорі не можуть заснути, бо їм в очі світять інші зорі.

І це перший їхній повноцінний діалог за два тижні. Ні, не так, перший повноцінний діалог за його двадцять п’ять з хвостиком і її майже шістнадцять.

Влад радий, що його молодша сестра спитала якусь дурницю, а не щось серйозне, на кшталт, чи сильно він її ненавидить або як так вийшло із мамою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше