Історія №7. ДУБ СОНОМА (4)

Вони дружать. Всерйоз. Так, як і повинні дружити два неодружені хлопці, яким вже далеко за двадцять, але ще довго до тридцяти. Футбол. Комп’ютерні ігри. Випивка і покурити на коридорі. Інколи вечірки і бари.

Назар періодично скаржиться на відсутність натхнення. Юра завжди скаржиться на невістку і її «мудаків-залицяльників», на постачальника неякісного дуба сонома, на самотність і відсутність друзів для «поговорити» після смерті брата й до появи Назара.

Назар згадує фразу свого викладача і повчає нею Юру. «Ніколи не заводь друзів від самотності. Вона мине, а з друзями потім що робити?», - завжди говорив той викладач.

- Якщо ти завів мене від самотності, то скоро я перестану бути тобі потрібним, - констатує Назар і закурює за компанію.

- Я завів тебе, бо ти надто гучний. Надто шумиш. Я подумав, що якщо буду поруч, коли ти шумітимеш, мене це так не дратуватиме. Дриль у власній кімнаті завжди дратує менше, ніж дриль за стіною. Стогони у власній кімнаті завжди дратують менше, ніж стогони за стіною.

- Тому, що мають до тебе стосунок?

- Так.

- То ти хочеш, щоб я мав до тебе стосунок?

- Виходить, так.

Ні, все-таки дивна у них дружба, не зовсім як у звичайних неодружених хлопців, яким вже далеко за двадцять, але ще довго до тридцяти.

Але Назарові відповідь Юри, чомусь, подобається. У нього й без цього Юри багато друзів, та жоден з тих друзів не знає потаємного боку Назарового єства. Знали б – може й не дружили б. А Юра навпаки – знає і хоче мати до нього, Назара, стосунок. Це не може не подобатися. Особливо, з огляду на той факт, що в Юри є такий же потаємний бік. Вони обидва можуть приховати ці боки, притуливши їх і виставивши напоказ іншу сторону – дружбу.

Вони грають у більярд у барі на сусідній вулиці, і за мить до того як розбити піраміду, Назар таки вирішує запитати.

- Ти добре пам’ятаєш ту ніч?

Юра реагує спокійніше, ніж очікувалося. Він не хмуриться, не метає іскри поглядом і не кидається міцними словечками. Просто відповідає.

- Пам’ятаю все до четвертої склянки віскі.

- І що було до четвертої склянки? – обережно протягує Назар. – Я лише до третьої пам’ятаю. Надто великі склянки ми взяли.

Юрі незручно згадувати і розказувати, але треба, думає він, бо, може, спільними потугами вони все прояснять і виясниться, що нічого аж такого насправді й не було, що вони наробили висновків надаремне.

- На третій склянці ми почали проклинати центральне опалення – надто вже спекотно було від батарей на початку квітня. Тоді я хотів повідчиняти вікна, але ти сказав, що не вийде – вони старі, дерев’яні і забиті намертво.

- І тоді ми пороздягалися? – починає пригадувати і здогадуватися Назар.

- Угу. До спіднього. А тоді… Тойво… Ну, - мнеться Юра й сам не розуміє, чому йому так важко це сказати. Зрештою, то ж був не перший його поці… - Твої губи були терпкими. Здається.

Розбиті більярдні кулі терпляче чекають, доки хлопці зі всім розберуться і нарешті візьмуться за гру. Проблема в тому, що ані Назар, ані Юра деталей не пам’ятають. Та вони обоє знають, що могло бути. Це не значить, що неодмінно було, але коли вони прокинулися в самому спідньому у ліжку Назара, то обоє зробили очевидний висновок – було, мабуть.

Віскі, по яке сходив у свою квартиру Юра, виявилося надто міцним, а склянки у Назара – надто великими. Юра додому не поспішав, бо хотів зранку кави. Назар не поспішав виганяти сусіда, бо, зрештою, той полагодив його меблі.

Хвилину-другу вони просто мовчки дивляться один на одного, а тоді Назар обережно запитує.

- А далі що?

Юра знизує плечима і повертається до американки.

- Випили по четвертій склянці. Більше не пам’ятаю.

Першою у лузу Юра забиває синю кульку під номером два, а тоді намагаючись вдарити по третій червоній, він якимось незрозумілим вивертом заганяє в ту ж таки лузу чорну. І тут саме собою напрошується символічно точне слово «лузер», але Назар плаває у якихось своїх, далеких від реальності, хмарах, щоб назвати так Юру і взагалі помітити його програш.

Вони замовили стіл на годину, але вся охота до гри відпала ще після слова «терпкими». Назар думає, що раз уже завів цю балачку, то таки треба договорити і щось постановити. Якщо точних даних про щось немає, завжди можна прийняти обопільне рішення про те, якою була реальність. Цим користуються історики і політики, то чому їм не можна?

 - Думаймо логічно, - врешті каже Назар. – Слідів зранку особливих не було…

Юра дивиться на нього трохи ошелешено. Він, звичайно, вловлює, про що йдеться, але ж можна було й не говорити цього. Вони обоє розуміють, що на практиці означає відсутність, так би мовити, «слідів». У кращому випадку – відсутність, так би мовити, «злочину». У гіршому – вдале знищення цих «слідів». Обоє роблять ставку на перший варіант.

- Отже, нічого не було, - резюмує Юра, полегшено видихає, а тоді обережно додає. – Домовилися?

- Домовилися, - з таким же полегшенням відповідає Назар і навіть усміхається.