Історія №6. ГРА З ЯЗИКОМ (7)

Марта не грає з чоловіками за їхніми правилами. Тарас згадує ці слова і розуміє, якою безсовісною правдою це було. Хоча, що там, навіть у цій правді була недомовка – Марта взагалі не грає за чужими правилами. У неї невиправно цинічний підхід до будь-яких стосунків – Марта ніколи не заговорює з людьми першою, не пропонує сама дружбу чи співпрацю. Друзі, клієнти і чоловіки знаходять її самі. Й отоді спрацьовує підхід – «це я вам потрібна, а не ви мені, отже правила встановлюю я, а на поступки йдете ви».

Марта ніколи і нікому не нав’язується, ніколи і нікому не подає руки першою, тож ніколи й не опускається до вмовлянь, поступок чи навіть банального пошуку консенсусу. У будь-яких стосунках головування вона бере на себе. Жодної «рівності», ніяких «сьогодні я поступлюся», діє лише «буде так, як вирішила я».

Як не дивно, люди з цим погоджуються у ста випадках зі ста. Одні – з любові. Інші – з потреби. Ще деякі – просто тому, що навіть не здогадуються, наскільки вправно ними маніпулюють.

Можна подумати, що Марта взагалі жорстока і безсовісна. Та це не так. Щоб люди від неї геть не тікали, вона вміло користується методом «батога і пряника».

Вона лежить в обіймах Тараса і пояснює йому суть:

- Бути занадто доброю не вигідно – люди таким користуються. Бути поганою теж кепсько – можна всіх розлякати. Тому єдиний ефективний метод у стосунках – чергувати ляпаси і пестощі. І дієво, і не нудно.

Марта не боїться відкривати свій секрет Тарасові, бо він й так вже її розкусив. З ним вона теж користується батогами і пряниками, а він це дозволяє до пори до часу. Але в моменти, коли Тарас відчуває, що Марта загралася, він осмикує її жорстко і боляче, так що їй хочеться проштрикнути його холодним поглядом і сказати: «Прощавай». Та Марта розуміє, що ніколи так не зробить. І лише з однієї-єдиної причини – десь глибоко всередині, на самому дні душі, вона хоче, щоб хтось і з нею погрався в батога і пряника. Батогів Марта, чесно кажучи, хоче навіть більше, ніж пряників. Та сама Марта, яка занадто правильна, щоб зізнатися, як їй страшенно набридло бути завжди зверху.

Тарас це знає, тому порою дозволяє собі грубощі і прохолоду. Однак, він розуміє й ще дещо – насправді Марта не дозволить вдарити себе батогом всерйоз. Він бачить ту внутрішню силу, яка дозволить цій жінці без роздумів розвернутися і піти, якщо щось буде не за її правилами. Тому Тарас тільки вдає, що сильний, рішучий і вміє вправлятися з батогом. Тобто, він, звісно, сильний і рішучий. Але тільки там, де не йдеться про Марту.

Тарас визнає свою поразку і повністю приймає її правила гри. Хоча дещо йде і за його планом – їхні зустрічі. Марта хотіла переспати і забути, але вони вже всьоме у цьому готелі, і це не схоже на фініш. Спочатку.

- У тебе тут Велика Ведмедиця, - шепоче Тарас, цілуючи Марту між лопаток.

- Де?

- Ось прямо тут, посеред спини… Так цікаво, у тебе на спині сузір’я, а ти його ніколи не побачиш.

Тарасові цікаво і водночас дивно, бо всі родимки на тілі Марти розташовані симетрично, а Велика Ведмедиця нищить цю симетрію, розбиває її в пух і прах. От прямо як Тарас і правильність Марти. От прямо як Марта і плани Тараса «разок переспати». В пух і прах.

Вони говорять довго і про різне. Оминають тільки тему роботи – бо не місце для ділових переговорів, і тему їхніх сімей – бо ті сім’ї постійні, а цей готель – тимчасово. Тому розмови Тараса і Марти – серйозні, але розмиті, довгі, але не про щось конкретне, а про все загалом. Хоча з цих розмов обоє роблять потрібні висновки.

Доки Марта щось там видивляється на екрані смартфона, Тарас застібає її ліфчик. Він робить це неквапом, бо хоче ще раз помилуватися сузір’ям із родимок. Застібка приходиться якраз на ту зірку, з якої починається шия ведмедиці.

Марта важко зітхає і раптом каже:

- Життя – це гра.

- Ти зараз натякаєш на Шекспіра?

- Ні, швидше на ESPN. Є такий американський спортивний канал.

Тарас дивиться запитально, але питати Марту, звідки вона знає спортивні канали, не хоче. Зрозуміло ж, заміжні жінки багато чого знають про спорт.

Марта продовжує:

 - Всі люди – трохи спортсмени. Дехто любить командні ігри, дехто одиночні. Є ті, хто достатньо витривалий для довгих дистанцій, і ті, хто може показати себе тільки на коротких.

- Ти до яких себе зараховуєш?

- Я люблю короткі дистанції. І одиночні види.

Марта хоче додати: «Ну, максимум парні», але прикушує язик, бо розуміє, що з парними покінчено. Вона повертається, і дистанція між ними стає такою короткою, що Тарас теж мимоволі відчуває себе прихильником цих видів спорту. Але її фраза про «одиночні види» перекриває йому дихання.

- На коротких дистанціях ми вже були, - говорить він. – Точніше, ти затягнула мене на короткі дистанції, в яких я не дуже здібний. Навіть зараз, коли ти так близько, я відчуваю, що перемога за тобою.

Марта хитає головою і опускає очі.

- Ти сам хотів спробувати.

- Я гадав, що це буде лише пробіжка.

- І я.

- Брешеш. Ти знала. Ти добре знала, що люди, які опиняються до тебе так близько, на такій близькій дистанції, приречені на поразку. Ти знала, що це буде не пробіжка, а повноцінний турнір з легкої атлетики. І знала, що виграєш.