Благе діло гріх

Історія №1. БЛАГЕ ДІЛО ГРІХ (7)

Сильвія кидається Артуру на груди і міцно обіймає його за талію. Вони стоять так хвилини дві, і аж через ці дві довгі хвилини Сильвія усвідомлює, що він не обіймає її у відповідь.

Вона вирівнюється і відходить назад. В очах Артура щось схоже на туман, і Сильвія точно не впевнена, що це за атмосферне явище. Густі випари, які піднімаються з теплої землі у холодне повітря над озером? Чи, може, хмара в горах, яка осіла надто низько і от-от пирсне дощем?

- Мені щойно Марко дзвонив, - каже Артур зовсім тихо. – Розказував про острів Фазанів.

Сильвія нічого не може сказати у своє виправдання. Навіть думати у своє виправдання нічого не може. Навіть те, що Марко таки слизький слимак, їй не думається.

Вона винна. Багато в чому винна. У майже зраді. В гріховних думках. Але. Є гріх, який вона замолювала, не здійснюючи, лише наговорюючи на себе.

Сильвія не може витиснути з себе «пробач», натомість питає:

- Ти розчарувався в мені?

Артур кидає кволий смішок, настільки тужливий, що Сильвії хочеться кинутися йому чи то в ноги, чи то на груди і благати, благати прощення. Він каже:

- Це те саме, що… От коли дивишся на сніг і думаєш, що він білий. А потім виявляється, що сніг фіолетовий.

Хвилину він мовчить, і Сильвія чує його важке дихання. Артур зітхає, дивиться їй в очі і продовжує:

- Але мені начхати, бо я люблю сніг. Якого б кольору він не був. Хоч попелясто-сірий.

Сильвія пригадує, що до цього її серце так скажено билося лише двічі. Коли сказали: «Здорова». І коли Артур запитав: «Ти згодна?».

- Снігові дуже шкода, що він не білий. Але сніг тебе теж любить, - каже Сильвія і розуміє, що не бреше.

«Це найправдивіша правда, яку я тільки казала коли-небудь», - думає Сильвія. В її душі вибухають феєрверки радості. Хочеться цілувати Артура. І одночасно хочеться до церкви. Здивується ж отець Валентин цієї неділі, коли у списку її гріхів не з’явиться звичне «збрехала сім разів», а натомість буде «щотижня брехала Вам і собі, гадаючи, що кажу щиру правду».

Тепер Сильвія знає, що брехала не Артурові, а брехала собі і отцеві Валентину, коли казала, що бреше Артурові. Вона не розуміє, чому так довго не могла прийняти правду, чому воліла вважати себе брехухою замість того, щоб зізнатися, що кохає його. Кохає попри всі його сто огріхів і те, що спочатку його шанси були мізернішими за піщинки у Аравійській пустелі.

Та начхати. Як там… краще пізно, еге ж?

Вона дивиться в очі чоловіка і розуміє, що то були таки хмари, але випадають вони дощем чомусь із її очей. Рясним дощем, після якого буде тепло. Буде сонце. І Сильвія більше не думатиме про жодні благі діла.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше