Благослови, Боже!

Благослови, Боже!

Кожного наступного дня знову починався день. І знову треба було поспішати до школи. А там нові зошити, нові уроки, чверть за чвертю… Так спливали дні, такі схожі один на одний, а Дарка все не могла відважитися на те, щоб змінити в своєму житті все й одразу. Отак, як відрубати: поміняти роботу, чоловіка, місце проживання. І почати нове життя. Інше. Наповнене тим, до чого найбільше лежить душа.

За п’ять років проживання у далекому поліському селі той вогонь, з яким вона, випускниця-відмінниця Львівського університету з головою кинулася у вир педагогічної праці, почав чахнути. Начебто і роботу свою любить, й історію, якої вчить дітей, і з дітьми їй нібито добре, а все ж чомусь не комфортно, незатишно стало Дарці.

Усе разом раптом стало не влаштовувати. Ні, не таким бачила своє життя Дарка, коли навчалася у Львові. У педколективі з тридцяти вчителів так і не стала своєю, не мала серед колег жодної подруги чи друга.

Чому? Чому вона тут не прищепилася? Вона не раз думала про це. Люди з вищою педагогічною освітою, котрі покликані навчати дітей, нести в народ просвіту, через нелегке сільське життя, городи і худобу, перестають читати, розвиватися, зростати духовно і за роки перетворюються на звичайнісіньких сільських обивателів.

Ні, вона з собою такого не допустить! Не для того проводила дні й вечори в улюбленій Франківській читальні, була постійним слухачем творчих зустрічей і вечорів у Львівському будинку вчителя, першим глядачем кожнісінької нової вистави в улюбленому театрі Заньковецької, аби зі своїм успішним червоним дипломом опинитися в отакому засланні! І це ж не на кілька літ. На усе життя! Тут їй належить пустити коріння, народити дітей і отак прісно, відлюдно жити, як тепер.

Найгіршим же було те, що Дарка не почувалася своєю навіть у власному помешканні.

В будиночку для колгоспних спеціалістів, де її чоловікові, колгоспному механікові Василеві Середі виділили квартиру, – пічне опалення, а вода і всі зручності – надворі. Такий побут забирає в Дарки увесь її час. На підготовку до уроків залишається тільки вечір.

Увечері приходить Василь. Брудний, завжди чимось роздратований, від нього тхне мазутом, колгоспним силосом і ще бозна-чим, а між тим Дарка вчуває ще й виразний запах спиртного. Чоловік напідпитку.

– Давай їсти! – Вона подає. Ні про що його не питає. Бо добре знає: у такому стані чоловіка ліпше не чіпати.

Хоча цей такий його стан вже триває років зо два. Коли Василь тверезий і не мчить, як з переляку, ще вдосвіта на роботу, Дарка вкотре заводить розмову про те, що так жити не можна, що вони ніколи не розмовляють, що він надто часто випиває, нічого не читає, що їм нема про що говорити, і що вони віддаляються один від одного…

– А ти що хотіла? Аби з тобою під ручку по селу прогулювався? Ми у селі. Я працюю у колгоспі головним механіком. На мені он, знаєш, скільки всього? Вся техніка вийшла з ладу, все в ремонті, а ремонтувати нічим. І кожен до тебе діло має. Чи ти не знала, за кого заміж ішла?

Продовжувати розмову Дарці не хочеться. Вона виходить в іншу кімнату, сідає за свій робочий стіл, де лежать стоси непрочитаних газет, журналів, книг. Усе це потребує її уваги й часу, проте щоднини відсувається з вечора на інший вечір. Їй тепер у такому настрої знову не до читання. Якусь мить вона сидить, як закаменіла, втупившись очима кудись в одну точку. По щоці котиться непрохана сльоза.

Ні й іще раз ні! Василя вона давно не любить. І чим довше вони живуть, тим більше стає він їй чужим, неприйнятним і навіть огидним. І вже не про кохання мріється Дарці, а про волю…

І для чого було їй це заміжжя? Послухала материного туркотіння на вуха, що вже он усі однокласниці заміж повиходили та діти бавлять. Вплинуло додане до материного й бабусине, що вже он вона, Дарка, у свої двадцять три – стара дівка, ще рік-два й ніхто заміж не візьме…

Тепер у жінки на такі спомини і свою наївність – іронічний сміх: треба ж бути їй отакою дурепою. З села вийшла начебто давно, а село з неї – ніяк. «Що люди скажуть» – материн критерій, яким вона міряє все і вся, й вона, Дарка, собі у спадок набула.

– Проте от, який парадокс, – міркувала про себе, – у селі виросла, критеріями сільськими керуєшся, а це життя вже тебе не влаштовує – гнітить! І ти не можеш так жити. – Виходить, що її, сільську дівчину, вкрай зіпсував Львів. Та культура, те повітря, ті люди, те, до краю насичене життям життя! Усе пізнається в порівнянні.

Дарка відчуває, що тратить себе, щодня втрачає дорогоцінний час і тому вона мусить, мусить розірвати це хибне коло своєї неволі.

Такі думки не раз поселялися у Дарчиній чепурній голівці, проте, як же це зробити? Як вирватися?

Приходила зі школи додому – й тут чекало на неї остогидле порання городу, пильнування курей, подарованого свекрухою поросяти, яке повсякчас нагадувало про себе огидним кувіканням.

Учитель у селі – такий же селянин, як і всі інші. Хочеш жити, тримай город і, якщо вже на корову тебе не вистачає, то принаймні якесь порося та з десяток курок годувати мусиш. Так живуть усі сільські люди й учителі – не виняток.

 У хаті стандартні жіночі клопоти – прання, прибирання, готування їжі.

Так спливали день за днем, схожі один на одний, а вона все не могла відважитися сказати Василеві, що хоче з ним розлучитися, не знаходила часу, щоб з’їздити до обласного центру, аби пошукати там роботу. 

Вирішилося усе миттєво. 30 грудня у школі справляли Новий рік. Після балу для старшокласників зібралися посвяткувати, провести старий рік і вчителі. У Дарки був іронічно-феєричний настрій. Її молода творча натура спрагла бодай якоїсь прийнятної для неї розваги. І дивно, цей вальс під баян у передноворічний вечір чомусь так імпонував її настрою! Як сидіти та нудьгувати за столом, як нарікати на свою долю, зачинившись у чотирьох стінах своєї невеселої домівки, то ліпше танцювати й танцювати до повної знемоги!

Молодого вчителя фізики вона раніше немов і не помічала, а сьогодні радо прийняла його запрошення до танцю. Була здивована, що він не тільки «медляк» на місці тупцяє, а ще й уміє танцювати справжній вальс. Їй праглося літати вихором. І той вихор у передноворічний вечір було їй подаровано. Розпашіла, радісна всувала руки в рукава свого пальтечка, яке послужливо тримав її партнер по танцю Юрій Степанович, скоріше, просто Юрко. А додому йти не хотілося.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше