Розділ 6. Хто я?

Хто я?

Останні слова Лесі до кінця збили Діану з пантелику. Чого вона так сильно розсердилася на Діану?

«І не приходь сюди, доки не зрозумієш, ким ти є насправді…»

Ці слова і досі звучали у Діани в голові. Хоч лілія вже кілька днів іскрилася, Діана не наважувалася доторкнутися до неї. Адже вона досі не дала відповіді на останнє запитання Лесі.

Хто я? Чи часто ви задавали собі це запитання? Мабуть, все ж таки іноді замислювалися над цим… Але чи дали остаточну відповідь?

Це запитання не з найлегших. Діана подивилася на себе в дзеркало. Вона бачила струнку дівчину, на плечі якої спадало біляве волосся. Шкіра бліда… і великі розгублені блакитні очі. На ній одягнена тепла сукня до коліна, поділ якої прикрашав пушок, наверх неї накинула біла кофтинка. Цей образ трохи нагадував Снігуроньку. Загалом, звичайний вигляд, який Діана звикла бачити, підходячи до дзеркала.

Та це лише зовнішність. Вона бачить лише зовнішню оболонку, що прикриває те, чим вона є насправді. Тому в дзеркалі навряд чи побачиш справжню себе…

– Але як знати, хто я? – міркувала Діана вголос, сівши на ліжко й відвівши погляд у далекі краєвиди за вікном. – Спитати в когось? Впевнена, що опитавши десятьох людей, я отримаю десять абсолютно різних відповідей… Це питання, відповідь на яке дати можу лише сама я. Лише я знаю себе справжню. Але… хто я?

Кожна людина має якесь призначення у світі… Саме так стверджувала Леся. Але хто визначає це? Хто роздає призначення людям, які вони ніби мають виконати?

Правильно – ніхто. Ніхто не має визначати людині, що вона робитиме у житті. Лише вона сама може вибрати своє призначення. Її вибір – її життя. Ніхто не має нікого змушувати… Інакше життя людини перестає бути її. Якщо вона втрачає волю вибору, вона втрачає контроль над своїм життям, втрачає себе…

Але у світі і таке трапляється. Немає такого закону, щоб забороняв людям втручатися в життя інших. Так чи інакше, ми впливаємо один на одного. Впливаємо на вибір одне одного. І це ніяк не зупинити.

Діана зітхнула. Це зрозуміти було надто важко. Настільки важко, що вона сама заплуталася у своїх думках. Виходить, що Леся не має розповідати Діані, яке вона призначення має… Але якщо подумати, вона цього й не робила. Навпаки – вона сказала Діані знайти себе… тобто, і своє призначення також.

– І де тебе шукати?.. – розчаровано запитала Діана невідомо-кого.

Останніми днями Діана майже не виходила зі своєї кімнати. Вона не знала, куди йти… Адже їй толком нікуди не треба було. Їй треба було лише дізнатися, хто вона, а пішовши, наприклад, у бібліотеку, вона цього не дізнається…

– Можливо, я не та, ким себе вважаю, – Діана зітхнула. – Але хто ж тоді?

Але тоді Діана заснула.

Перед нею з’явилося знайоме обличчя. Дівчина сміялася… В неї було русяве, трохи руде волосся. Риси її обличчя були такими знайомими…

«Схоже, – думала Діана, – я її забула…»

Вона була на Дні Вогню. Діана пригадала, що вона тоді була поряд з тим хлопцем, Ніком… Теж знайома володарки блакитного вогню?

А тоді Діана побачила вогонь. Він горів прямо перед нею… Спочатку вона відсахнулася, але тоді її охопило дивне відчуття. Дуже знайоме відчуття.

Серце забилося частіше, що Діана аж прокинулася. Але навіть зараз не покидало її це відчуття…

Вперше вогонь не лякав її. Він вабив її до себе…

***

– Я зараз повернуся, – мовила Ліля і вийшла з вітальні.

Марго далі продовжувала захоплено розповідати про рецепт торта, що вона знайшла в інтернеті. Діані про це було цікаво послухати, а от Міку… Загалом, хлопець вже майже задрімав з цими розмовами про кулінарію.

Минуло десять хвилин… Діана помітила, що Ліля так і не повернулася.

– Куди вона зникла? – занепокоїлася дівчина, перервавши Марго.

– Мабуть, знову у вікні якусь сороку побачила й розглядає її, – пирхнув Мік. – Або ще краще, фоткає…

Діана знизала плечима й продовжила слухати Марго.

– Ходімо, спробуєш печиво, – раптом підхопилася дівчина. – Я вже давно знайшла той цікавий рецепт, але ніяк не могла приготувати.

– Ох… – зітхнув Мік. – Тепер ти її ще й годувати будеш? Ти стільки всього наготувала, що ми не встигаємо їсти, то ти вирішила інших відгодовувати? Діано, обережніше, а то ще нагодує тебе так, що ти…

– Та не буду я так її годувати! – вигукнула Марго. – Всього лише печиво дам спробувати… Чи тобі шкода солодощів для неї?

– Мені шкода Діану! Пам’ятаю, ти мені колись дала «лише спробувати» свого «Наполеона», то я потім кілька місяців дивитися на нього не міг!