Розділ 9. Стіна утрачених часів

Стіна утрачених часів

Дні минали. Діана поступово відточувала свої навики у керуванні водою та вогнем. Пані Катрина та Наум були хорошими вчителями, але… вона все ще не могла добре оволодіти своїми здібностями.

Зараз була ніч, Діана за звичкою вийшла надвір. Вона зауважила, що останнім часом дуже часто виходить серед ночі на вулицю… мабуть, перебувати на свіжому повітрі – корисно для того, щоб зробити лад у своїх думках і побути наодинці.

– І не холодно тобі?

Діана б здивувалася, якби зараз її тут не зустрів Нік. Так, і цієї ночі він теж не спав…

– Я звикла до холоду, – відмовила Діана. – І чому ж тобі зараз не спиться?

– Ти розбудила мене, коли виходила, – хлопець невинно усміхнувся. – От і вирішив піти за тобою і перевірити, чи все гаразд.

Діана хмикнула.

– Якби усе було добре, то я спокійно би спала у своєму ліжку і бачила б сни… – пробурмотіла Діана. – За таких умов усе гаразд бути не може.

– Ти не проти, якщо я побуду тут?

– Ні, – Діана усміхнулася.

Вона відчула неймовірну потребу у підтримці. Їй треба було зараз з кимось поговорити… Вона подумки подякувала Ніку, що він прокинувся.

– Знаєш, – мовила Діана, – мені все ще здається, що я можу не справитися.

– Чому? – Нік був трохи здивований, що Діана завела розмову на цю тему.

– Перед тим, як я відправилася сюди, одна жінка сказала мені, що я маю запалити блакитну іскру в своєму серці, і вона розгориться великим вогнем. Я наче повернула здібність керувати вогнем, але… я ще досі не відчуваю великого полум’я. Скоріше, я відчуваю… пустоту.

– Пустоту, кажеш? – Нік замислився. – Можливо…

– Що?

– Може таке бути. Ти могла ще не запалити ту іскру. А зараз користуєшся лише залишками тієї енергії.

– Залишками? Хочеш сказати, що я ще не..?

– Виходить, що ти не повернула свою силу, – завершив Нік. – Я поспостерігав трохи… це мені від початку нагадувало, що ти не керуєш вогнем на всю силу. Раніше від тебе йшла набагато більша… якась сила, енергія.

Діана понуро опустила голову. Якщо подумати, то це дуже засмучувало… але, це й означало й дещо інше. Діана усміхнулася.

– Виходить, ще не все втрачено, – мовила вона. – А то я думала, що взагалі бездарна…

– Що ти! – вигукнув Нік. – Навпаки, твоя сила надто велика, що аж важко навчитися керувати нею…

– А для початку, пробудити, – Діана усміхнулася. – Колись я думала, що блакитний вогонь – моє прокляття. Але й справді важко осягнути, що це є… Спершу думаєш – могутня сила з величезною кількістю можливостей… а далі все більше і більше розумієш, скільки небезпек несе за собою цей дар. Він накликати біду може не лише на тебе, а й на близьких тобі людей. Адже завжди знайдуться люди, яких не задовольнятиме те, що в мене цей дар.

Нік не відповідав. Діана на мить замовкла, підвівши погляд на зорі.

– Але водночас саме завдяки блакитному вогню я можу допомогти багатьом людям, – додала Діана, замислившись. – І я сподіваюся, що й надалі я приноситиму більше користі, аніж біди…

– Діано, – Нік перебив її серйозним тоном. – Мені байдуже, чи в небезпеці я з тобою, чи ні. Ти… важлива для мене людина. Тому навіть якщо мені доведеться пережити не одну біду, багато випробувань чи ще що, то мені байдуже. Але тільки не зникай більше так з нашого життя, як в той раз…

Діана кинула на нього здивований погляд. Ці слова були настільки щирими, що…

– І я це кажу не лише від свого імені, – вмить додав хлопець. – Ти важлива для нас усіх…

Діані защемило серце, на очі ледь не набігли сльози… чого це раптом? Від такої щирості аж плакати хотілося… Але Діана змогла трохи владнати свої емоції.

– Дякую, – тихо мовила вона.

– За що?

– За ці слова… Вони добре підтримують. І бадьорять.

Нік тихо засміявся.

Нічне небо затягнули хмари. Подув прохолодний вітерець, що змусив Діану здригнутися. Хоча вона й звикла до прохолодного клімату, але неочікуваний вітер все одно не радував.

– Може, підемо вже назад? – запропонував Нік.

– Непогана ідея…

На мить Діана зловила його погляд. Ці очі, такі жовті, як у кота… І сам Нік їй іноді нагадував мені якогось рудого котика. Не встигла Діана зрозуміти, як опинилася у його обіймах…

– Це ще один підбадьорюючий жест, – тихо мовив він. – Гарних снів.