Розділ 10. Коли фортуна не на нашому боці...

Коли фортуна не на нашому боці…

Вони вирушили після сніданку. Сьогодні була сонячна погода, між дерев пробивалися трохи теплі промінчики… Діана вирушила з однією групою у розвідку.

До групи крім Матвія та Тараса входили також Нік, Романка, Ян та ще Яна, що не могло не радувати. Хоча, як сказала Оксана, група складалася переважно з «дітей», але їхній рівень не був таким і низьким, як могло здатися на перший погляд. Не дарма вони усі вчилися у школі пані Катрини. Усі четверо мали чудову фізичну підготовку, що там можна було говорити про рівень керування вогнем… Особливо, Ян – його вогонь мав надзвичайно велику енергію і швидко розвивався.

З розповідей Діана пам’ятала, що Яна, як і вона, теж цілих тринадцять років і не здогадувалася про існування людей, що керують вогнем, а тим паче, і те, що вона сама може ним керувати. Але пропри це все, вона зараз досягла набагато вищого рівня, ніж Діана… Недарма пані Катрина була її матір’ю.

Про Ніка чи Романку тут можна було б і не згадувати… Крім того, що вони мали дещо незвичайні особливості, так і вогнем керували, що можна було лише позаздрити.

Але поки що у розвідці не доводилося застосовувати свої здібності, крім того, як запалити вогонь, щоб зігрітися під час невеличкого відпочинку. Але це на щастя, як казав Матвій.

Спочатку вони спокійно просувалися вже по обстеженій раніше території. За годину вони вийшли у невідому місцевість. Матвій, що йшов першим, наказав сповільнити крок й бути обачним. Діана одразу нашорошила вуха. Далі вони просували повільно й тихо, не кидаючи лишніх слів.

За якийсь час вони вийшли до якогось невеликого схилу. Матвій завернув, далі група стала просуватися вздовж цього схилу.

– Треба знайти, де схил буде більш пологий, – прошепотів Матвій. – Було б непогано спуститися туди і дослідити територію…

На жаль, тут схил був доволі крутим, щоб без перешкод по ньому спуститися. Діана подумки погодилася з Матвієм.

Шлях далі ставав дещо небезпечнішим… З-під землі виглядали корені, тож треба було бути обережним, щоб випадково не перечепитися через них.

– Ой! – попереду пролунав тихий зойк Яни.

Схоже, це їй варто було нагадати про обережність… дівчинка саме перечепилася через один із коренів, який був вдало присипаний старим листям і зливався із землею. Яна намагалася втримати рівновагу, але не вийшло і вона впала на бік… саме до нерівного крутого схилу. Дівчина одразу поїхала вниз по сухій земні, ніхто навіть оком змигнути не встиг.

Першим за нею побіг Ян, що йшов одразу позаду неї. За ним вниз стали спускатися й інші.

– Бачу, тобі нетерпілося спуститися, – пожартував Матвій, підходячи до доньки. – Усе гаразд?

– Наче так… – Яна ще не до кінця встигла оговтатися від шоку.

Ян допоміг їй встати. Діана оглянулася довкола – вони опинилися у якій великій ямі… Дерев тут було набагато менше, ніж зверху. А неподалік…

– Погляньте, – Діана вказала рукою вбік. – Там щось є…

За поодинокими деревцями сховалася низька хатина. Хоча, вона скоріше нагадувала якийсь склад, або ж просто бетонну коробку… Така-собі невеличка стала будівля, яка мала одне-єдине маленьке віконце, і те, воно було забите дошками.

– Потрібно повертатися на базу і повідомити про це, – мовив Тарас.

– Усе б нічого, але… – Матвій задумливо задер голову і сумно глянув наверх.

Так, забратися назад було би проблемою. Схил, усе ж таки, був надто крутим, щоб просто забратися по ньому наверх. Яна важко зітхнула.

– Треба шукати, де ми могли б піднятися, – мовив Нік.

– Так, але просуватися нам треба буде дуже обережно, – Матвій видивлявся вдалечину. – У тій будівлі хтось може бути, тож нам потрібно робити усе, щоб нас не помітили…

Вони стали поступово просуватися вперед у пошуках місця, де можна було би піднятися. У цій «ямі» було похмуро, сюди мало потрапляло сонця… Діану пройняло неприємне відчуття.

Вони йшли повільно і довго-довго… Час минав, наче резиновий. Вони все йшли і чекали, доки буде більш пологий схил. Йшли і чекали… Діані здавалося, ніби минула вічність. Коли чогось чекаєш, то час завжди пливе дуже повільно. А все неочікуване трапляється швидко.

Було трохи моторошно. Невідомо, що може статися… Особливо, коли поруч невідомий об’єкт. Діана все більше і більше хотіла вибратися звідси.

Але те, що вони виберуться, не гарантуватиме безпеки…

Тут завжди треба бути обережним і настороженим. Не пропускати ні звуку. Бути обачним… І готовим до неочікуваних ситуацій.

Принаймні, на цьому всьому і тримається розвідка. Діана знала це з самого початку. І була готовою до цього.

***

Сили уже майже вичерпалися. Але ще кілька метрів…