Розділ 13. Утрачена надія

Утрачена надія

Темно. Холодно. Важко рухатися…

Діана важко відкрила очі. Вона лежала на холодній кам’яній підлозі. Руки були скручені назад і чимось зв’язані. До того ж, не мотузкою.

Дівчина поволі сіла, роздивляючись, де ж вона опинилася. Це була невелика кімната, що не мала вікон. Єдиним виходом звідси були низькі металеві двері, на яких був невеликий отвір з решіткою, через який сюди потрапляло хоч трохи світла. Темниця? І як же Діані вдалося сюди втрапити?

Вона змогла пригадати останнє, що пам’ятала. Бій з Незабудкою, а тоді… синє полум’я. Після чого вона втратила свідомість.

Що відбувається?!

У Діани сильніше закалатало серце. Вона відчувала недобре… Схоже, втратила у халепу. До того ж, у велику.

Діана підвелася на ноги, трішки похитуючись. Відчувалася слабкість. До того ж, її руки були ззаду чимось зв’язані. Діана глянула назад. Так, це була не мотузка… її зап’ястя обвивали темно-сині палаючі смужки. Цікаво, чому ж цей вогонь не пече? Скоріше, навпаки, він якийсь холодний і… неприродній.

Двері були замкнені. Не дивно. Діана спробувала запалити вогонь на пальцях, але не вийшло. Так… погано йдуть справи. Чим далі, тим гірше. Це вже не чорний вогонь, синє полум’я не пропускало енергію Діани.

Що ж це за явище таке? Темно-синє полум’я? Такого, як і чорного, ніколи ще не було в історії! Звідки взялися їхні носії? І головне – хто керував цим синім вогнем?..

І тут Діані прийшла на думку одна ідея. А що, як синє полум’я – це справа рук… матері Незабудки? Того самого загадкового персонажа, з яким вона ще не знайома? І це саме вона могла створити купол… і це саме вона допомагає Лілі. Так все складається у більш-менш зрозумілу картину…

Діана насупилася і сіла, спершись об холодну стіну. Це, звісно, добре, що вона змогла хоч щось зрозуміти, але зараз треба було б подумати, як вибратися звідси… Вогонь не запалиш, двері замкнені, ніяких вікон немає…

Але довго подумати Діана не встигла. За дверима почулися кроки, а за мить вони прочинилися, пускаючи різкий промінчик світла до камери. Діана примружилася.

Проти світла стояв якийсь силует. Коли Діана звикла до світла, то вона розрізнила високу жінку з зібраним у високий хвіст білявим волоссям. Перше, що кинулося в очі – широка злорадісна усмішка. Діана насупилася.

– Ось ми й зустрілися, – тихо промовила жінка, пронизуючи поглядом темних, майже чорних, очей, – володарко блакитного вогню…

На відміну від цієї жінки, Діана була не в захваті від зустрічі. Принаймні, в такому положенні.

– Хто ви? – запитала Діана, щоби впевнитися у своєму припущенні.

– Я? – схоже, жінка не очікувала такого запитання. – Ти можеш звати мене просто Ліза… Але для чого тобі це? Все одно скоро настане твій кінець…

Діана пирхнула. Посмішка Лізи стала ще більш широкою. Не встигла Діана й зрозуміти, що відбувається, як з рук жінки вирвалося два вогняних змії, які кинулися на Діану, відшвирнувши її до дальнього кута. Дівчина насилу підвелася.

– Навіть не намагайся, – мовила Ліза, бачачи, що Діана намагається протистояти. – Ти ж навіть вогню не запалиш…

– Чому?

– Не зрозуміла досі? Я твої руки скувала синім вогнем… це моя сила. Якщо у моєї доньки – чорне полум’я, яке блокує звичайну енергію вогню та води, але безсиле проти блакитного, то моє – синє – здатне заблокувати і твій дар.

– Он як, – Діана скривилася. Схоже, її здогадки підтверджувалися…

– Ти досі дивуєшся: що ж це в нас за сили такі, правда? – Ліза вишкірилася. – Правильно, на твоєму місці я також дивувалася б…

– То ти посвятиш мене у подробиці чи ні?

– Мені та Лілі, – мовила Ліза, роблячи паузу, – штучно вставили дар. Чорного і синього вогню. Тому він і набагато сильніший за ваші природні сили.

Ще краще. Поки Ліза говорила, Діана намагалася думати, як їй вибратися з цієї ситуації… але виходу так і не могла знайти.

– І що тепер ви зі мною робитимете? – запитала Діана. – Навіщо я вам здалася?

Ліза поморщила носика і бридливо посміхнулася. Вона різко випрямила руку і з неї вирвався ще один потік синього полум’я, що, підхопивши Діану, притиснув її до стіни.

Діана скривилася і важко вдихнула. Вогонь притискав її за ноги, живіт, груди, так, що важко було навіть дихати.

– Ти навіть не уявляєш, як ти зруйнувала наше життя, – голос Лізи був просто насичений ненавистю. – І що ми через тебе пережили…

– Хочеш вбити мене? – через силу прошипіла Діана.

– Вбити? Надто просто… Ти не заслуговуєш легкої смерті.