Астелія Марселіна Кайріс

Зраку на наших стільчиках вже з’явився якийсь одяг. Він мало чим нагадував те, що ми звикли носити. Так, це були білі шорти та майка. Проте незвичним було те, що до задньої частини майки була пришита якась довга мантія, яка ззаду опускалася неначе шлейф, але до підлоги не діставала. Посередині спини вона приєднувалася до майки якимось блакитним ланцюжком та неначе зливалася з нею, а потім спадала додолу. Все це виглядало дуже гарно та елегантно. А образ ще й доповнювали кеди з білою основою та гарними вставками того ж кольору, що й пояс - блакитного.

У Ніколь все було те саме, проте зеленого кольору (це я про ланцюжок, пояс та кеди). І о так, ми були в захваті від цієї уніформи (наскільки я зрозуміла, це була саме вона).

Ми швидко зібралися і раптом я помітила одну цікаву деталь. Раніше мені ніколи не доводилося звертати увагу на свій кулон, бо він зазвичай ховався під одягом. Проте цього разу я чітко побачила, як коли я вдягнулася, він змінив свій колір на блакитний. І мушу зауважити, що кулон дуже гарно доповнював образ. Це було приємною несподіванкою. Я й не сподівалася, що окрім посилення магічних здібностей, цей артефакт також є чудовою прикрасою, яка завжди пасує до одягу.

По дорозі до їдальні Ніколь пояснила мені, що амулети, тотеми і так далі, володіють такою здатністю для того, щоб не привертати до себе увагу звичайних людей. Адже й справді, зазвичай ми вдягаємо прикраси, які пасують до одягу, тож і не дивно, що артефакти змінюють колір. Ніколь  розповіла, що її браслет також володіє такою здатністю, проте оскільки він складається з декількох кольорів, то і робить це значно рідше.

Через хвилину ми були уже в їдальні. Там стояло багато  столиків, призначених для різної кількості осіб.  Поки я обдивлялася гарну кімнату рожевого кольору, Ніколь пройшла до одного з двомісних  і зайняла нам місця. Запитавши подругу, що їй взяти, я підійшла до пункту видачі їжі чи як він там називався. Там було дійсно куча всього: різні види м’яса, салати, закуски та багато видів напоїв. Я набрала всього підряд, розуміючи, що взагалі не зможу визначитися. Ба більше – якщо так продовжуватиметься, то взагалі незабаром втрачу здатність робити вибір як такий.

Не знаю, як я все це змогла донести до нашого столика за один раз, проте мені вдалася ця затія. Виявляється, у Ніколь з вибором було б ще гірше, бо вона хвилин п'ять не могла визначитися, з чого ж почати. Скажу по секрету, все було дуже смачне. 

Ми їли до того моменту, поки в динаміку не пролунав голос нашої кураторки. Вона повідомляла про те, що через 30 хвилин починаються уроки та, що підручники вже у нашій кімнаті. Ми з Ніколь одразу підхопилися і побігли до виходу. Ну не зовсім так. Спочатку ми були майже біля виходу, потім згадали про те, що потрібно прибрати після себе зі столу і повернулися, проте там уже нічого не було. Тоді вже і побігли, боячись запізнитися. Виявляється, що ця уніформа неймовірно зручна, відповідає погоді та й дивна мантія взагалі не заважає рухатися.

Коли ми підійшли до столів у нашій квартирці, то побачили товсті книги. Як і розповідали, вони з'явилися безпосередньо перед заняттями. На них було написано: Керолайн Вілкінс (автор), «Стихії та все про них. Закляття та приклади застосування» (назва книги), місіс Вайтс (ім’я викладача) та 3 (номер кабінету). Також біля книг були зошити та ручки. Ми взяли їх у руки та побігли на урок. І цього разу це був неначе спринтерський забіг, бо ми хвилин 20 лише роздивлялися підручник та 5 хвилин шукали вихід з гуртожитку. Там все надто заплутано.

Проте уявіть моє здивування, коли в самій академії було значно складніше знайти нашу групу і ми змогли дійти до потрібного нам кабінету лише за допомогою міс Аткінс. Привітавшись, вибачилися за запізнення і зайшли до класу. Урок розпочався. Спочатку він нагадував мені звичайний день у школі, особливо через запізнення. Не знаю чому, проте протягом останнього, випускного року, не було жодного дня, коли б я прийшла вчасно.

Проте потім, після розповіді (про те, що є чотири стихії й вони взаємопов’язані та, що якщо якась людина опанує їх, то стане дуже сильною, а якщо ще й володітиме усіма іншими силами, то стане непереможною), місіс Вайтс сказала, що вже час спробувати створити своє справжнє перше заклинання за допомогою магічних слів. Воно полягало в тому, щоб сказати «Гростеліка» і якщо все вдасться, то з зернини, яка лежала перед кожним курсантом, виросте маленьке деревце, яке потім потрібно було посадити у горщики з землею, що стояли біля вчительського столу.

 Всі одразу почали намагатися виконати це закляття, проте навіть тим хто володів магією землі, нічого не вдавалося, в тому числі й мені з Ніколь. Раптом почувся чийсь захоплений вигук, обернувшись в той бік, я помітила Акву, у якого виросло малесеньке деревце. Через поспіх я навіть забула, що він та Ерік навчаються разом з нами. Поки я крутилася на всі сторони та раділа за тих у кого вийшло це закляття, Ніколь також воно вдалося. Привітавши її, точно вирішила нарешті почати пробувати його виконати.

Я взяла кісточку в руки та сказала «Гростеліка», проте нічого не відбувалося, а потім знову і знову. Ще після декількох невдалих спроб я потягнулася до кулона і попросивши подумки його допомоги, проказала заклинання знову. І вже з наступного разу у мене виросло гарненьке деревце, яке трішки відрізнялося від інших. Воно було дещо більшим, а його листочки неначе були посипані блискітками. Та й колір деревця був не зеленим, а якимось більш синюватим.

Це все привернуло увагу одногрупників. Вони з зачудуванням дивилися на моє творіння та й місіс Вайтс також. А й справді, її дуже сильно здивувало те, що в мене вийшло, адже зернятка у всіх були одного виду, проте моє деревце було неймовірно красивим та ще й іншого відтінку. Все ще шоковано, наша викладачка сказала, що заняття на сьогодні закінчено та провела до їдальні, де на нас чекала ще одна промова, цього разу – про історію заснування академії. Її розповідав нам викладач з історії магії – містер Генальдіус. Це був високий чоловік, років 50. Він умів розповідати так, що  навіть найнудніша оповідь  викликала цікавість слухача.