Частина третя. Вузли на Нитях доль

1

–Де він? – запитав чийсь суворий жіночий голос.

Певною частиною своєї свідомості я розумів, що мова про мене. Але перед очима крутилася якась муть, тому мені було важкувато зосередитися бувай на чомусь конкретному.

–Де? – потворив все той же голос.

–Та он сидить біля того столу, – відповіли гіберлінги.

Я знаходився у Великому Холі – Сторхаллі. Бенкетував вже котрий день поспіль. Розмірами ця будівля була трохи меншою за будинок старійшин. Але лише трохи.

Зазвичай у Сторхаллі частенько влаштовували бенкети, або якісь збори. Між іншим у свій час у Великому Холі Сотников доповідав гіберлінгам про те, що начебто домовився про мир з водяниками. Також, ця будівля була свого роду трактиром й місцем для гульбищ. Саме тут зберігалися громадські запаси їжі, питва, одягу і навіть зброї, які дозволялось брати тим, хто відчував у тому нужденність або потребував допомоги. Взимку в Сторхаллі завжди було багатолюдно, як вдень, так і вночі. Такий собі великий мурашник, в якому постійно хтось копошиться – від маленького до старенького гіберлінга.

Збоку Великий Хол нагадував приземисту бочку з дахом на кшталт солом’яної брилі, яка стояла над землею на товстелезних різних стовпах. Перед входом, над самими сходами, висів величезний дерев'яний кар з усім причандаллям: веслами, сітками,  щоглами та парусами. Таке відчуття, ніби його тільки-но витягли з води, аби підремонтувати та обсушити. До речі, цей кар висів досить високо, щоб доросла людина могла вільно пройти під ним навіть не нахиляючись.

Між іншим мені потім хтось розповідав, що подібні човни часто підвішували у всіх великих холах інших гіберлінгських поселень. Вони були своєрідним символом-нагадуванням про історичне коріння, про минулі подвиги та героїчні походи, й в деякому роді натякали на відомого рибалку Свена, який першим відкрив секрет астральних подорожей.

Всередині Сторхалла під самою напівкруглою яйцеподібною стелею висіла дерев'яна фігурка гігантської риби, навколо якої розташувалися масляні лампадки. Внизу було розкладене велике  вогнище, обмежене чималими кам’яними брилами, які аж-но блищали від чорного попелу. Стіни ж підпирали пузаті бочки з елем.

Отже, я сидів за дальнім столом, намагаючись допити чергову порцію елю. В голові висів хмільний туман, думки понапивалися та полягали відпочивати, нарешті залишивши мою свідомість у спокої. За останній час мені довелося почути чимало цікавих історій, серед яких, до речі, з’явилися і нові, а саме – байки про мої ж походеньки в краї водяників. Так цікаві, що аж-но заслухатися можна! Не всякий казкар подібне придумає!

–Давно він тут... сидить? – знову запитала якась жінка. Я спробував її розгледіти, але пелена перед очима стала ще густішою і непрогляднішею. Хоч біжи та очі милом промивай, аби розвиднілося.

Судячи з усього, жінці відповіли, що давно. Мій слух трохи притупився, слова ледь могли пробити шкарлупу хмільного угару, через що я не все міг розчути. Єдине, що відмітив, так це те, що гіберлінги говорили якось роздратовано. Один з них згадав Вара-Черевотряса, якогось персонажа з їхніх казок чи бешкетних історій.

–Ну гаразд! – голосно додала жінка. – Треба б його до тями привести. Допоможете?

–Спробувати можна... Головне, аби він знову не почав буянити.

–А вже намагався?

–Певною мірою. Перебив кілька бочок з елем, погромив лавки, столи… Бач, бився з водяниками! – прошепотів голос. – Насилу заспокоїли. Боїмося, як би він зовсім не збожеволів…

–Якими водяниками?

–Хрін його знає! Він як у запій пішов, так йому усюди навколо вороги таяться! Ось вчора кричав на весь Гравстейн, що водяники, мовляв, перелізли через паркан і хочуть всіх перерізати. Вихопив мечі та носився по вулицях… Думали, і нас всіх порубає.

–Так зв’яжіть цього п'яничку та закрийте десь, нехай охолоне… Нехай прийде до тями! – обурилася жінка.

–Та ви що! Це ж Бор-Законник! Не можна так з ним… І взагалі…

–Слухайте, мені на ранок він потрібний при здоровому глузді.

–А я і так при здоровому глузді! – хотів відповісти я, але натомість пробубнів якусь маячню. – А-а-а-о-у… пх-х-хри… і-і-і… О!

–Та до нього ніхто і не підходить! – почулися слова гіберлінгів. – Усі бояться, що голову відріже, як тому Сліму, вождю водяників...

–І все ж! – тоном, який заперечував відмовки, сказала незнайомка. – Зробить, що-небудь!

–Та хто ти така? – обурився я. З рота ж знову вирвалися якісь дурнуваті звуки: – А-ах-х… дзи-и-и… ха-а… Га?

Я взявся в боки та гордливо випростався, але в наступну мить чомусь глухо ляпнувся на підлогу. Голова закинулася, туман перед очима перетворився на непроглядну ніч… Стало якось холоднувато…

Під спиною захрустів свіжий сніжок. Я вивернувся, встав на ноги та почав крастися, намагаючись нічим не видати своєї присутності. Головне, аби ніхто мене не помітив… ніяка болотна потвора…

З сутінків виступили обриси чергової хати водяників – оцього плетеного кошика на довгих палицях. Я обережно поліз по сходах, навіть затримав дихання, тільки б щоб не як минулого разу... Тоді водяник різко розплющив очі та вскочив, наче вжалений, а я аж-но сіпнувся  від несподіванки. Дикун здивовано подивився на моє обличчя, але так і не встиг нічого зробити. Я виявився спритнішим, встигнувши за кілька секунд нанести ножем з десяток ударів.