Небесний ангел

- Юнгі
- Що? - хлопець повернуся обличчям до мене. Все-таки я вмовила його лягти поряд зі мною, щоб не лежати на сирій землі.
- Ти... Любиш мене? - я все ще незмигним поглядом витріщалась у небо, не наважуючись подивитись на брюнета.
- Що? - Юнгі припіднявся
- Що? Що? Глухий? Я спитала, чи ти любиш мене.
Брюнет почесав затилок
- Е-е-е. Я... не впевнений в своїх почуттях...
- Юнгей, блін, ти нормальний? Крадеш мій перший поцілунок, хапаєш за руку, ведеш невідомо куди, робиш винною у вбивстві, а потім кажеш: "Я не впевнений в своїх почуттях"
- Останнє було зайвим... А взагалі, я був нетверезим і міг творити всіляку дурню.
- А зараз ти ніби тверезий?
- Ну... все ж краще ніж було тоді.
- Дійсно! - ох, як же мені хотілося вмазати долонею по цій наглій котячій морді. Ледве стримувалась, щоб не схопити його до божевілля привабливі щоки і розтягнути їх до сусіднього дерева. Ну або в крайньому випадку поволочити по землі.
 Я зі злістю видихнула гаряче повітря в обличчя Юнгі і відвернулася від нього.
- Кобила!
 Щоооо? От лайно! Де мій канцелярський ніж? Заріжу! Я мовчала, проте в голові бушували емоції.
- Хей, - прошепотів Юнгі, спираючись підборіддям на моє плече - ти ж не образилася? Я пожартував.
 Я заплющила вологі очі.
- Спи вже. Я стомилась, забагато пригод для кількох днів...
 Юнгі відкинувся на траву, розглядаючи зоряне небо.
- А я не можу заснути. І взагалі, я замерз...
"Твої проблеми! Згинь, нечисть!" - прокричала я в своїх думках, але все-таки обернулась до хлопця.
- Чим можу допомогти? - саркастично мовила я.
- Навіть не знаю, - так само відповів хлопець, обертаючись до мене - Жабко, не ображайся - Юнгі прилинув до мене та стиснув в обіймах.
 Я важко зітхнула та почала штовхатися, аби визволитися з сильних рук брюнета, але марно.
- З яких пір я "Жабка"? - я не бачила обличчя Юнгі, але здалося, він посміхнувся.
- Ну ти ж наша Жабка-мандрівниця, не кожен турист може отак випадково натрапити на самих BTS. 
 Я пхикнула. Теж мені. Щастячко. Особливо ти, щокасте кошеня.
- Давай вже спати. Я страшенно стомилася. - позіхнула я.
- Так. - Юнгі відпустив мене та обернувся спиною. Він зігнув ноги та скрутився калачиком - Добраніч.
- І тобі, - я повернулась так само спиною до нього. Довго чекати на сон не довелось, адже я відключилась одразу ж.
 Прокинувшись вранці, я не одразу зрозуміла, що відбувається, але згадавши минулий день, рвучко піднялася. Побачивши поряд темну маківку, я розслабилась. Соня.
 Коло річки вже почали гуляти люди. Я підійшла до однієї пари.
- Перепрошую, а яка зараз година? - пара зупинилася, помовчала кілька секунд, розглядаючи мене. Звісно, гуляєш зі своєю дівчиною, нікого не чіпаєш, насолоджуєшся життям, а тут підходить якась бомжичка в брудних шортах з гніздом на голові і листочками в волоссі і питає яка година. Мабуть, кожен би здивувався. Після півхвилини мовчанки, хлопець дістав з кишені телефон.
- Вже половина третьої, - промовив він
- Дякую, - вклонилась я і, розвертаючись, швидко потопала до річки. Пів третьої! Оце я поспала. А цей шепелявий все ще спить! Я його зараз...
- Дівчино! - почула я голос того самого хлопця
- Га?
- У вас нема житла? - стурбовано проговорила дівчина, добігаючи за своїм хлопцем.
 Що? Я настільки схожа на безпритульну? Корейці люди добрі, дякую. Але це вже занадто. До того ж йти до незнайомих людей не можна, нас вже, мабуть, шукає поліція.
- Ні, дякую, все гаразд. Не переймайтеся. Просто так вийшло, що мені довелося переночувати надворі. Не турбуйтеся.
- Гаразд, - хлопець скинув з плечей портфель та дістав блокнот - якщо щось - зателефонуйте, - він простягнув мені папірець з вже написаним на ньому номером телефону.
- Дякую, - кивнула я - До побачення!
- Бувайте!
 Неймовірно. В житті не бачила таких людей, які б запросили додому безхатченка... А може просто прикидаються. Може канібали якісь. Ходять тут, посміхаються, я потім раз, і зжеруть. Тьфу!
 Я швидким кроком пішла до річки і, зачерпнувши води, вмила обличчя. Розглядаючи своє відображення, почала витягати з волосся сухі листочки і якихось букашок, що там поселилися. Потягнувшись за черговою порцією води, я здригнулася. Хтось стояв позаду мене. Я майже не дихаючи, завмерла, чекаючи доки вода заспокоїться, аби розгледіти обличчя. Зойкнувши, я обернулась.
- Ой, леле! Небесний ангел! Я так згрішила! Пробач мені! Ти прийшов по мою душу? Так, забирай, я винна перед тобою!
- Ліса? Що ти верзеш? Який "небесний ангел"?
 Переді мною стояв він. Кім Техьон, хлопець, якого вчора на моїх очах бабахнули гітарою по голові. Тільки його волосся... Воно було білосніжним, наче у справжнісінького ангела.
- Ти... живий?
- Так. Чому ти така здивована? Ти думала що я помер?
- Е-е-е... - на щастя мене перебили вигуки Джина і Чонгука, які бігли до нас.
- Аліса! - закричав Джин та налетів на мене з обіймами. - Нарешті ми вас знайшли! - здається, хлопців пофарбували, адже у всіх був новий колір волосся. Сокджин похвалився темно-червонуватим відтінком, а Гук русявим.
 Я повела їх до купки листя, в якій солодко спав Мін Юнгі, там на нас вже чекали Чімін, Хосок і Намджун. Всі хлопці підбігли обійматися.
- Що ж. Зараз найважче. Розбудити Юнгі-хьона - прошепотів Чімін - О'кей, хто ризикне життям?
- Давайте я - вигукнув зірочка-Джей-Хоуп, трясучи своїм вогняно-червоним чубчиком, що спадало йому на очі.
 Хлопець зірвав травинку, та сідаючи поряд з Юнгі, запхав її брюнету в ніс.
- Хьон, прокидайся! - прошепотів Хобі, лоскочучи друга.
 Шуга пчихнув
- К*рва! - забасив Юнгі, замахуючись своїми кросівками, в той час як Хосок був вже на другому боці парку.
- Ну, нарешті, - похлопав в долоні Реп Мон - Час йти додому, пропажі ви наші.
 Зараз проявляти слабкість мені хотілося найменше, але ніч на сирій землі дала про себе знати. Мої ноги підкосилися і я впала в багряне листя.
- Лишенько! - вигукнув Джин, підбігаючи до мене - Ти ж не можеш ходити.
 Хлопець присів поряд
- Залазь на спину.
- Що?
- Я тебе понесу.
Я хотіла відмовитись, але, на жаль, не змогла. Хлопець підняв мене та впевнено поніс додому, випереджаючи решту.