Близькі незнайомці

Розділ 3

Кінець уроку підкрався непомітно і вечір п’ятниці з відкритими обіймами зустрів усіх вихованців.  Сонце нарешті виглянуло з-за хмар і засвітило теплими променями. П’ятнадцять градусів тепла для жовтня було рекордною позначкою, а діти були лише раді знову вибігти на задній двір. Калюжі, що не встигли висохнути після затяжних дощів відбивали сонячні зайчики осіннього вечора, а легкий  подих вітру повертав Лесю назад у жаркий липень.

Вчителі і діти були приємно здивовані, коли дівчинка прийшла на уроки без альбому, а на всі питання Роман вирішив таємничо мовчати. Тільки коли його подруга вирішила розповісти вірш, а не написати на листку, як завжди, дитячий будинок вибухнув радісними криками, оплесками від вчителів і ще гучнішим криком Романа: « А я завжди знав, що Леся не німа! Їй просто треба було дати трохи часу!» Навпроти Лесиного імені витягнулась «дванадцятка» за продекламований вірш, а Оксана ніжно погладила по плечу після закінчення уроків.

 - Я і не сумнівалась. – мовила вона.  – Не скажеш, що тобі допомогло?

 - Швидше «хто», а не що. – тихо відповіла Леся.

 Голос ще не був гучним і дівчинка боялась, що коли вона голосно заговорить, то він знову зникне. Оксана усміхнулась краєм рота і вийшла з ігрової кімнати. Вона і без слів знала, «хто» це був. Ця загадкова особа пронеслася на всій швидкості, крикнувши швидке привітання і завернула за ріг, до кімнати, де на неї чекала Леся.

 - Ти не змерзла? Сидиш непорушно. – спитав Роман, повертаючи дівчинку до реальності.

Вони сиділи на лавці біля футбольного поля, як колись влітку. Вітер потроху зривав пожовклі листочки з вишні, що так і росла в кутку, повільно опускаючи їх на поверхню калюжі, що розлилась перед двома парами старих кедів.

 - Ні. Просто задумалась. Не лише ж тобі ходити з загадковою міною.

 - Про що думаєш? – Роман підсунувся ближче і перевів погляд на небо.

 - Що тобі подарувати на день народження. – вилетіло в Лесі, а хлопець раптом перестав рахувати ключі ластівок, що пролітали над ними.

 - Мені нічого не треба. – швидко пробелькотів він, закидаючи руки за голову і заплющуючи очі. – В мене є ти,  я маю все, що хочу.

 - Я не річ, Роман.

Хлопець повернувся тулубом до дівчини, насупивши брови. На мить здалося, що він розізлився.

 - Звісно, ти не річ. – напрочуд тихо заговорив він, хоча поруч цікавих вух і не було. – Проте, ти завжди поруч і даруєш мені те, що потрібно: тепло, усмішки, радість, щастя. Ти для мене більше, ніж сім’я. Більше, ніж просто менша сестра. Ти… - Роман облизнув губи і заплющив очі, шукаючи слів. – ти – моє друге я.  Може, це егоїстично з мого боку, але по крайній мірі, це – правда.

Леся старалась не плакати, але що зробиш, коли тобі тринадцять і ти маленька плакса. Сині очі почервоніли, а кристали сліз так і хотіли вирватись на волю і почати свою гонку по щоках дівчинки. Вона закліпала очима, стараючись зупинити сльози.

 - Я тепер не знаю, що сказати. – прошепотіла Леся.

 - І не кажи нічого. – усміхнувся Роман, обнімаючи її за плечі.

Потроху темніло,  вітер дужчав і листя літало у повітрі. Леся мугикала мелодію пісні, що сьогодні на піаніно грала на уроках Оксана, а Роман відбивав ритм ногами, періодично бризкаючи краплями від калюжі собі і Лесі на ноги. Вони більше не говорили, але цього і не треба було. Пройшло  трішки більше вічності, їхня дружба виросла і тепер насолоду приносили не лише галасливі розмови і жарти, але й спокійна тиша, що заколисувала, давала змогу зібратися з думками і нікуди не підганяла. Всьому свій час, особливо тепер, коли монологи Романа залишились у минулому, з усмішкою передавши естафету мовчазним діалогам.

У неділю Леся вперше прокинулася швидше, ніж Роман. Попередивши заздалегідь решту сусідів по кімнаті, рівно о дев’ятій годині ранку вона накинулась на хлопця з криками: «Вставай, спляча красуне!» Роман тихо застогнав, а Леся вчепилась в його плечі, щоби не впасти. Навколо стояв регіт. Дехто сидів на ліжках і протирав очі, але абсолютно всі сміялись, коли до сонного хлопця дійшло, що сьогодні за день.

 - Це ти мені так мстиш? – глухо пролунало з-під ковдри. Леся засміялась і злізла з ліжка.

Різко відкинувши ковдру, вона потягнула руки Романа на себе, змушуючи сісти. Лунало «Happy birthday», а хлопець протирав очі, сонно усміхаючись. Леся обійняла його і тихо проспівала «З днем народженням тебе!». За мить регіт посилився, як тільки Роман залоскотав дівчинку по боках.

Погода не підвела і сонечко радісно світило, періодично ховаючись за білосніжні хмари. Після довгих вмовлянь, Оксана все таки повела невелику компанію на прогулянку в парк. Її подарунком були орендовані велосипеди, що чекали біля входу. Щасливі лиця рідних їй дітей, бо по-іншому вона не вважала, були найкращою подякою. Повільно їхати вузькими алеями і спостерігати за широкими усмішками, слухати регіт Романа, бачити, якою щасливою є Леся, змушували молоду виховательку стримувати сльози щастя. Дівчинка була ріднішою від інших, хоча Оксана ніколи цього не показувала. Професійна етика і совість, що і так деколи неприємно колола груди за фаворитизм, цього не дозволяли.

Неймовірно щасливі, з незабутніми враженнями вони повернулися після обіду, з трепетом готуючись до вечері і  найголовнішого – торту. 

 - Лесю, - покликала дівчинку Оксана. – допоможеш мені з кульками? Потрібно ще дві-три надути.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше