Розділ 4

Бліде світло падало прямісінько в очі. Стіни відбивали приглушені фотони і ставали схожі на краї старої коробки. Глухі голоси, що  розмовляли між собою, губились у якомусь незрозумілому білому шумі. Леся могла розібрати, що їх було троє. Перший – твердий і впевнений, що невтомно щось пояснював і переконував, другий – майже глухий лише час від часу погоджувався. Третьою говорила Оксана. Її чистий і дзвінкий тембр дівчинка завжди впізнала б.

Вона щось швидко і рішуче стверджувала, не раз перебиваючи співрозмовників, кілька разів в її голосі промайнули ноти незвичної строгості. Леся повільно розплющила очі і кинула погляд на кімнату.

Вона лежала на лікарняному ліжку в лікарні, збоку була підключена апаратура, повільно стукотів  пульс, а у вену правої руки стікала крапельниця. Сонце вже було у зеніті, про що свідчили яскраві промені, що заповнювали білу кімнату. В палаті було ще три ліжка, на яких лежали пацієнти: двоє дівчат десь одного віку з Оксаною і старший чоловік, що стомлено протирав окуляри, кожного разу перегорнувши сторінку засмальцьованої газети.

Біля коричневих дверей стояв лікар, саме він був власником твердого і впевненого голосу. В руках він тримав ручку, нервово перебираючи довгими пальцями. Він був середнього віку з миловидним лицем та щетиною на обличчі. Особою, що тихо погоджувалась була директорка дитячого будинку – пані Ольга, яку Леся бачила лише раз – коли її привезли до нового дому. Її світла сукня небесного кольору яскраво розлилася голубою плямою серед білих стін. Оксана, вдягнена у чорне пальто з великими ґудзиками, продовжувала суперечку.

 - Дивіться, вона отямилась! – гукнув лікаря хтось із пацієнтів. Лесині очі знову заболіли від яскравого сонця, що заглянуло в палату в ту є саму мить.

Оксана миттєво кинулася до ліжка і схопила дівчинку за руку теплою долонею. Лікар підбадьорливо усміхнувся, присівши з протилежного  боку ліжка. Директорка так і залишилась стояти в ногах.

 - Як себе почуваєш? – запитала Оксана, перебираючи Лесині пальці. Її очі були червоні і стомлені, ніби вона не спала всю ніч.

 - Голова болить.  – прошепотіла дівчинка. Втома лише трохи відступила, їй досі хотілося спати. Дивні відчуття бентежили і лякали водночас. Незрозумілий клубок відчуттів сковував живіт, коли вона побачила реакцію Оксани і лікаря. – Що зі мною таке? Я вмираю?

 - Не кажи дурниць, Лесю. – засміявся лікар. Чоловік поправив долонею окуляри на переносиці та заспокійливо погладив ковдру, що накривала дівочі ноги. – За фізичними параметрами ти здорова, а от із психологічними – не все так гладко. Останнім часом ти почувала себе не вельми добре, правда? Сонливість, надмірна чутливість до звуків, постійна втома? – Леся тільки ледве помітно кивала на низку знайомих симптомів, котрі перелічував лікар. - В тебе, дитинко, нарколепсія. Це захворювання нервової системи, що  викликає денні засинання та порушення нічного сну.

Леся знову кивнула. Тепер їй прийдеться ще боротися з цією несподіваною напастю, що крадькома наблизилась до її голови. Лікар, який представився Володимиром Івановичем, ще довго щось пояснював. Слова, наповнені медичними закрученими термінами, пролетіли повз увагу дівчинки. Оксана так і продовжувала тримати її за руку. Цей маленький жест приязні надавав Лесі сили і впевненості в тому, що дівчина обов’язково захистить її, не дасть нападам повернутись.  Володимир Іванович наказав відпочивати і зі серйозним виглядом вийшов з палати разом з пані Ольгою.

 - Я довго тут пробуду? – Лесі страшенно хотілось побачити Романа. Почути його сміх, чи відчути знайому долоню у волоссі. Одна його присутність покращила б її стан у тисячу раз.

 - Ти проспала два дні, Лесю. Хоча мені сказали, що напади в загальному тривають декілька хвилин. – тихо відповіла дівчина, не наважуючись підняти погляд. Як же їй боляче бачити дівчинку в такому стані! Бліду, з пустим поглядом, вдягнену в огидну лікарняну футболку. – Думаю, що мінімум три дні за тобою ще поспостерігають.

 - Як Роман?

Душа Лесі так боліла за друга, за його зіпсований день народження. Залишалось бодай сподіватись, що він не дуже хвилюється за неї, чи гірше – не злиться. Їй необхідно знати - як він! Не зважаючи на свій стан, байдуже, що вона не може нічого зробити, не може прибігти і просити вибачення, чи просто обійняти за шию у пошуках підтримки.

 - Сьогодні зранку відправила його назад. Ніяк не хотів тебе залишати. – усміхнулася вихователька, встаючи на ноги Дівчинка легенько усміхнулась, уявляючи Романа, і як він упирався. Впертість у хлопця була в крові, цього не заперечиш.  – Ледве вмовила. Пообіцяла подзвонити йому, як тільки ти отямишся. Впевнена, що ти змучилась. Я тебе залишу, але буду приходити кожного дня. Не переживай, Лесю, - мовила Оксана, торкнувшись щоки дівчинки, побачивши, як сині очі намокли. – ця хвороба не така страшна, як ти можеш думати. Ти навчишся з нею жити. Я буду поруч і допоможу тобі, обіцяю.

Оксана провела пальцями по білявому волоссю вихованки і з тихим: «Відпочивай» залишила її на самоті.

Леся стерла краплі сліз, які все ж таки злетіли з вій, як тільки двері за вихователькою зачинились. Саме перебування в лікарняній палаті нагнітало, білі стіни, незручне ліжко з жорсткою постіллю, сусіди, яким було байдуже до всіх, окрім них самих. Леся втупилася поглядом у стелю, покриту численними тріщинами, мов зморшками на старому обличчі. В палаті тихо розмовляли між собою, за відчиненим вікном  вирувало місто, апарати продовжували огидно пікати. Рій думок поглинув Лесю миттєво: стільки бажань, які хочеться втілити, питань, що потребують відповідей, і одна нестерпна думка, мов ложка дьогтю в бочці меду, псувала весь настрій змушувала кусати губи від несправедливості. Порушення нервової системи у тринадцять: гіршого розвитку подій годі й уявити.