Розділ 6

Леся старалася встигнути за директоркою, яка буквально бігла пустим коридором. І як вона вміє так швидко ходити на таких підборах? Дівчинка, опустивши голову, йшла вперед, рахуючи тріщини на паркеті. На душі було мерзенно. В класі ще жодного разу не було так тихо, як п’ять хвилин тому. Навіть  бешкетники на задніх партах замовкли, почувши новину пані Ольги.  Кожен з двадцяти дітей у класі потай мріяв, що одного дня хтось зайде і скаже, що його чи її чекає нова сім’я. Леся старалася не дивитись на однокласників, що проводили її сумними поглядами, коли вона минала їх між рядами парт.

Як шкода, що в Оксани сьогодні немає уроків, її присутність би надала сил. Леся продовжувала йти за жінкою в строгому чорному костюмі. Підібране волосся жінки випромінювало гордість і стриманість. Чомусь Леся її побоювалась.

Коли вони підійшли до знайомих дверей, дівчинка відчула дежавю: лише кілька місяців тому вона так само стояла перед дверима з табличкою, тримаючи плюшеву іграшку, а поруч були працівники соціальної служби. Пані Ольга відчинила двері, пропускаючи дівчинку всередину. Леся не відривала погляду від директорки, шукаючи в ній частину спокою.

 - Ось і вона. – каже жінка, звертаючись до пари, що сиділа на стільцях навпроти її столу.

Леся дивиться на нових батьків розгублено. Обоє вже не були молодими: років за сорок точно, жінка з коротким світлим волоссям, піднятим у високій зачісці, та світлій блузі мала миловидне обличчя: очі, мов смарагди, які дивились упевнено, проте з ніжністю. У руках вона тримала маленьку сумку під колір очей та мештів на невисоких підборах. Жінка зберегла гарну фігуру, яку вдало підкреслювали вільні чорні штани з високою талією.

Чоловік був іншим. Виглядав холодним, можливо, через чорне, мов смола, волосся, в якому на скронях прорізалася сивина. Очі в нього - темно сині, ніби грозові хмари, а на щоках виднілась густа щетина. Він був набагато вищий за жінку, зважаючи на довгі ноги. Чорний костюм посував йому, не зважаючи на зайву вагу.

Пара відразу піднялась, як тільки пані Ольга зайшла. Леся несміливо глянула на чоловіка, отримавши у відповідь привітну усмішку.

 - Знайомся, Лесю, це твоя нова сім’я! – директорка легенько підштовхує дівчинку ближче до батьків, які старались глянути їй у очі.

 - Добрий день. – привіталася дівчинка, пощіпуючи себе за пальці. Їй було страшно.

Незнайомці не виглядали зловісно чи неприємно, але усвідомлення того, що скоро вона поїде, змушувало хвилюватись.

 - Привіт. – голос у чоловіка низький і прокурений, але теплий.

Він присів, щоби Леся могла його краще побачити, торкаючись прохолодними пальцями маленької долоні дівчинки.

 - Я буду твоїм татом. Мене звати Андрій Зуборовський, це моя дружина, – жінка повторила жест свого чоловіка, ширше усміхаючись Лесі. – Катерина, твоя нова мама.

 - Рада знайомству. – відповіла дівчинка, вичавлюючи зі себе усмішку.

 - Через десять хвилин ми поїдемо додому. Встигнеш зібрати речі? – Катерина була власницею дещо високого, дзвінкого голосу. Вона по-материнськи турботливо усміхалася. Леся потроху заспокоїлася.

Тоді вона киває на знак згоди, і директорка відправила її до кімнати зібрати рюкзак. Коли двері за дівчинкою зачинилися, дорослі знову сіли. Пані Ольга поправила окуляри на переносиці.

 - Вона не пам’ятає своїх рідних батьків. Дівчинка пробула тут лише півроку, тому повністю ще не освоїлась. Незважаючи на це, вона хороша учениця і неконфліктна дитина.

 - Що з нею трапилося? – цікавиться Андрій, складаючи руки в замок на столі.

 - Леся народилася у проблемній сім’ї. Батько захоплювався азартними іграми, потрапив у шалені борги.  Через це до них часто навідувались так звані «кредитори», яким він був винен гроші. У нього з’явилася параноя й спалахи  неконтрольованого гніву. Не знаю наскільки це правда, бо люди люблять перебільшувати, -  жінка проковтнула сливу, не перериваючи зорового контакту з обома батьками, які, здається, були шоковані, і продовжила;  - Матір дівчинки  він убив просто у Лесі на очах. Внаслідок шоку вона отримала амнезію, а  місяць тому в неї діагностували нарколепсію.

Катерина прикрила рота долонею, не очікуючи такої історії. Бідолашна дівчинка! Серце обливалося кров’ю від почутого. Андрій накрив її руки своєю правицею й підбадьорливо усміхнувся. Вони постараються підтримати її, бо Леся, сама того не усвідомлюючи, допомогла їм самим.

Директорка дитячого будинку ще довго щось пояснювала й розповідала. Зуборовські лише кивали, занотовуючи в думках усе почуте. Рішення всиновити дитину не було спонтанним. Вони обоє готувалися до нього ще здавна, знаючи що друга дитина заповнить серця. Від вигляду Лесі в грудях щось засяяло, невідома сила огорнула їх. Дівчинка здалася одразу рідною.

Леся довго дивилася на альбом, де ховались усі її малюнки. Рюкзак був заповнений, ліжко застелене, нечисленні речі поскладані. Боролась зі собою: чи варто брати частину минулого  в своє нове життя?

Вона вирвала один листок, кидаючи альбом на ліжко. Коридорами проходили інші діти, які проводжали дівчинку поглядами. Леся ще одна щасливиця.  У холі біля виходу вже стояли Катерина і Андрій. Обоє щасливо усміхнулися, побачивши тендітну дівчинку з рюкзаком на плечах.

 - Стій! – пролунало позаду й Леся здивовано озирнулась. Роман стояв за кілька кроків, стримуючи сльози на віях. Хлопець виглядав, мов побитий пес, плечі опустились, каштанова маківка незвично зачесана, а щоки почервоніли. - Ти куди?