Розділ 10

Свій перший день народження в колі сім’ї Леся проводила на сьомому небі від щастя. Батьки, які пару днів тому як повернулись, привезли зі собою стільки подарунків, що й годі уявити. Набори книжок, нові фарби, окрему книгу про видатних художників, що була товстішою за тлумачний словник, коробки цукерок, якими Леся ще довго смакуватиме з чаєм літніми вечорами.

На святкову вечерю в сімейному колі батько затягнув навіть Максима. Він ледве стерпів міцні обійми дівчинки, майстерно ховаючи посмішку, коли вона із захватом розглядала підвіску, що він напередодні підібрав у ювелірній крамниці. Срібний метелик чудово виглядав на тоненькій шиї, підкреслюючи її вишуканість.

Торт з вишнями мама спекла сама. Це було смачніше, ніж магазинні макаруни, хоча й ті смакували неймовірно. Леся радісно усміхалася за столом, гойдаючи ногами, що повністю не діставали до підлоги. Дівчинці виповнилось чотирнадцять, але змін у її тілі ще не було видно.

Груди ледве переросли «нульовку», ноги і руки залишались короткими, тільки прищі повискакували на чолі, нагадуючи про пубертатний період. Проте для батьків Леся була найчарівнішою дівчинкою на світі: з сяючою усмішкою рівних зубів, зникаючими веснянками на носі та русим волоссям.

Максим зробив ковток білого вина, коли дівчинка загадувала бажання, склавши руки в молитві. Губи мимоволі засміялися і чоловік хутко занурив цей вираз у напій. Батько все одно помітив, і в сердешного чоловіка упав тягар з пліч. Його син прийняв сестру не одразу, вони з Катериною іншого й не очікували. Леся розтопила льодовики навколо аури брата, хоча він і сам цього не усвідомив.

Літо продовжувало цвісти під палючим сонцем. Це ще більше стало  відчуватися, коли Максим зібрався у відрядження. Леся не встигла попрощатись, і чомусь від цього факту стало сумно. Вона рахувала дні до повернення брата, не зізнаючись про це  самій собі. Проте дні переростали у тижні, липень мінявся серпнем, поїздка на море відволікла остаточно.

Втрачений час на очікування Максима не виправдовує себе. Леся щасливо підскочила з ліжка першого вересня, почувши знайомий голос унизу. Але брат лише кинув на дівчинку байдужий погляд, в якому не було діла до згаслого вогника щастя в синіх очах. На свято першого дзвоника Леся пішла з червоними очима.

Вересень змусив дівчинку взяти себе в руки і нехтувати грозовою хмарою, що ходила по дому в вигляді її брата. Друзі після канікул були загорілі та геть інші: Данило раптом підскочив у рості, перегнавши Назара на голову. У нього ламався голос, ставав при розмові низьким із медовим присмаком. Сам Назар не змінився, хіба що відпустив щетину на щоках, пояснюючи, що здуру поголився і тепер волосся почало рости, мов божевільне.

Діана повернулася ще з довшим волоссям, що накривало лопатки, з більш жіночною фігурою: ноги поправились, груди і стегна округлились, мов груша. На світлій шкірі однокласниці Леся не помітила жодного прища. Орися навпаки не соромилась своїх недоліків, не те що Леся. Дівчинка теж мала прищі, і на спині теж, проте не соромилась носити відкриті футболки. «Я люблю себе такою, яка я є. І ти повинна теж» - слова подруги підбадьорували Лесю, хоча впевненість зникала разом із останнім уроком. Орися була висока й худа, мов фотомодель, її характер не співпадав із її зовнішністю, після літа багато хто залицявся до неї, отримуючи у відповідь одне – цілковитий ігнор. Напевно цього Орися навчилась від Діани. Остання взагалі не вважала необхідністю мати хлопця.

Тож Леся тихо ненавиділа себе у колі друзів, не демонструючи цього, бо знала - дістане від кожного. Василь старався переконати її у протилежному, але чотирнадцятирічні дівчата більше вперті, ніж віслюки.

Навчання не давало Лесі зовсім впасти в яму бичування, тому дівчинка була вдячна вчителям математики й хімії за гори домашнього завдання. Відволікала робота і це було полегшенням. Батьки частенько піднімали настрій доньці, але тепер їхні робочі візити почастішали настільки, що Леся забула скільки часу вони проводять разом. Мама помітно схудла від частих перельотів, а тато курив ще більше. І тільки перед Лесею вони були щасливі та усміхнені. Дарували тепло, не зважаючи на виснаження, часто дзвонили, казали, що люблять. І це, мабуть, найбільшим щастям.

На початку жовтня, після святкування дня народження Діани, Леся вирішила запросити друзів додому. Компанія пороззявляла роти, коли побачила, якою машиною Леся кожного дня їздить до школи, а щелепу Данила потрібно було піднімати зі землі, коли хлопець зайшов до будинку.

Марія відразу заходилася годувати дітей, хоч як би вони не відмовлялись. Але усі п’ятеро наминали борщ із бендериками того теплого надвечір’я. Леся провела коротку екскурсію будинком, заочно познайомила з сім’єю, продемонструвавши фотографії, що висіли на стінах у верхній галереї.

За вікном ще тепло, проте компанія вирішила вмоститися на м’якому килимі у Лесиній кімнаті та увімкнути чергову комедію. Гуртом і майже один на одному вони товклися навпроти монітору ноутбука, стараючись зайняти вигідне місце.

 - Я не буду дивитись ці соплі! – запротестував Данило, коли Орися запропонувала подивитись «Щоденник пам’яті».

 - Нормальне кіно. Романтичне. – підтримала подругу Леся, штурхнувши ненависника мелодрам у бік. – Його треба хлопцям дивитись, вони тоді бодай трішки матимуть уявлення, як ми, дівчата, любимо, щоби до нас відносились.

 - Бла, бла, бла…. – Данило показово позіхнув і перерізав дівчатам доступ до ноутбука.