Розділ 13

Ліфт надто довго їхав, думала Леся, не відриваючи погляду від кнопок по праву руку. Поряд із нею їхало ще двоє жінок, досить молодих та привабливих. Вони тихо шепотіли позаду щось про невідому дівчинку. Одна з них допустила що їхній бос напевно уже до спокушання неповнолітніх опустився, але замовкли, коли дівчина різко кинула очима на їхні худорляві фігури, що нагадували скелети.

Лесі вкотре захотілось володіти вмінням телепорту. Нарешті вони вийшли на шостому поверсі, тому два наступні поверхи дівчина проїхала у повній тиші. Так і кортіло розповісти батькові про злі язики, що обмовляли Максима поза очі. Проте свіжа проблема замигала бойовими вогнями і відігнала отруйні розмови пліткарок у довгу шухляду.

Рішення розпитати батька про своє минуле з’явилося спонтанно, ще до кінця прогулянки з друзями. Не виходили з голови слова того хлопця. Малоймовірно що він блефував, а на божевільного був несхожий. Леся вилетіла з думок, коли секретар батька виріс перед нею невисокою стіною, з усмішкою вітаючись.

 - Привіт. Леся, правильно? – він уточнив ім’я, продовжуючи усміхатись. – Ти до батька прийшла?

 - Так. – відповіла автопілотом, не зважаючи на сангвістичного секретаря. Він щось коротко сказав батькові по телефону і нарешті пропустив її вперед, відійшовши від дверей, які охороняв, мов вірний пес.

Андрій радісно розкрив руки для обіймів, щойно Леся зайшла у кабінет. Дівчина в’яло обійняла у відповідь, і чоловік одразу збагнув: щось не так.

 - Щось сталося, доню? – повів за собою у м’який куточок, і посадив на фотель.

 - Розкажи мені що було зі мною до дитбудинку.

Відчула розгубленість батька: грозові очі пробігли по її обличчю, а гарячі долоні переплелись з її власними, накриваючи їх зверху. Чоловік голосно видихнув, налаштовуючись на потрібний лад. Вони з дружиною уже давно знали, що рано чи пізно доведеться розказати. Такі факти не замовчують, не приховують правду брехнею. Леся досі залишалась у їхніх очах маленькою дівчинкою з плюшевою іграшкою в руках та заплаканими очима, яка проти своєї волі їхала від свого єдиного друга, який зумів замінити усю родину.

 - Чому ти раптом про це питаєш.. – Андрій почав здалеку, достеменно не знаючи, як повестись.

 - Я зустріла хлопця. Він сказав, що ми колись вчилися разом. Те, що ми разом сиділи за партою, а моя мама працювала в магазині через дорогу. – нерви напружились до межі, а голос так невчасно почав заламуватись. – Тату, будь ласка, скажи мені правду! Я уже кілька годин не можу тверезо мислити. Мені здається, що голова вибухне!

 - Гаразд, гаразд. Ти так легко повірила словам того хлопця? – він притримував Лесю за плечі, підсуваючись ближче. Язик присох до піднебіння, а потрібні слова так і не повернулись.

 - Він не брехав. – перебила дівчина холодним тоном, що нагадав Андрію сина. – Навіщо йому вигадувати щось подібне, якщо він раніше мене не бачив?

 - Добре, Лесю. Тільки заспокойся, кутасику, прошу.

 - Тату…

 - До дитячого будинку тебе привезла соціальна служба. А раніше до них тебе привела поліція. – Леся незрозуміло розглядала батька, гадаючи що може він все таки спростує слова того незнайомця у центрі. – Твою рідну маму вбили. – Андрій стиснув пальці доньки у відповідь на її різкий рух, хоча на обличчі неї не заворушився жоден м’яз. – Твій біологічний батько зараз у в’язниці… - затнувся не маючи змоги промовити найстрашніше. Леся зробила глибокий вдих і закусила губи. Опустила голову і дивилась як батько погладжував кісточки на її долонях.

Вона почала розуміти. Сльози краплями попадали на переплетені долоні і тато лагідно приголубив її до себе. Поривчасті схлипування перейшли у плач: тихий і болісний. Леся стиснула тканину батькової сорочки в надії зменшити той ріжучий біль, на який вона сама нарвалась. Її власний розум вимагав пояснень, раціонально прорахувавши, що буде боляче. Боляче тепер буде завжди.

Дівчина прийшла до тями напрочуд швидко. Навіть вміло посміхнулась, розглядаючи сліди власних сліз на татовій сорочці. Він і сам заплакав. Господи, довела і його до сліз! Цього грізного на перший погляд чоловіка, якого боїться вся компанія і власний син, котрого теж бояться не менше. Яка ж зовнішність оманлива! За товстими мурами захисної оболонки може приховуватись найдобріше зі сердець. А її тато саме один з таких.

 - Ми з мамою давно планували про це розказати. Проте хотіли дочекатися, коли ти закінчиш школу. – Андрій витер очі хустинкою у горошок, і заховав  її згодом  у задню кишеню опісля.

 - Я рада, що ти мені розповів. – видихнула Леся, спираючись на батькове плече. – Рада, що це був ти, а не якийсь незнайомець, якого я навіть не пам’ятаю. До речі, цей провал у пам’яті колись мине, правда ж?

 - Можливо. Лікарі казали, що ти усе забула внаслідок шоку. Але спогади ніколи не зникають назавжди. Вони десь є у твоїй підсвідомості, просто  твій мозок не хоче їх видавати.

 - І не треба. – Леся ще досі дрібно тремтіла від пережитих емоцій. Але татова рука, що погладжувала голову, навіювала затишок, безпеку та лагідний спокій. – Не хочу про це більше говорити чи згадувати.

Андрій ще раз міцно обійняв доньку на прощання і вибачився, що не зможе відвезти її додому. Робота ще залишалась невиконаною, а пізня зустріч випускників би не потерпіла ще одного пропуску гулянки. Дівчина не злилась, лише у кайф пройтися додому пішки, вдихаючи прощальні аромати серпня. Вона поцілувала батька у щоку, бажаючи разом із мамою гарно провести час.