Близькі незнайомці

Розділ 15

Дівчина протирала вазони від пороху, коли дзвінок телефону порушив її мирний вечір. Поклала ганчірку на підвіконник, підійшла до столу, де лежав мобільний. Проте він був вимкнений, а дзеленчання не переставало. Зрозуміла, що дзвонив стаціонарний і вийшла у коридор. Батьків не було, вони знову проводили вечір зі своїми новими пасіями, сестричка уже місяць як жила у бабусі, а старший  брат уже давно живе сам. Цей телефон мовчав уже давненько.

 - Алло?

 - Привіт, Орись. – дівчина впізнала на іншому кінці Назара. Невимушено усміхнулась, ніби він її бачив.

 - Привіт. Ти щось хотів? – недавня розмова ще досі нагадувала про себе неприємними спазмами в районі серця, але Орися зігнорувала чергові імпульси, викликані несподіваним дзвінком.

 - Так… - Назар зітхнув і у дівчини знову почали здавати нерви. Вона не злилась на нього, ні! Можливо розчарована, засмучена, незрозуміла. Але не зла.

 - Що таке?

 - Я не знаю як тобі … Коротше, не знаю як вибачитись перед тобою. – хлопець видихнув слова на шаленій швидкості. – Твій мобільний виключений, тому я нарив твій домашній номер. Добре, що він не змінився.

 - Я не ображаюсь, Назар. – тираду обірвав лагідний голос Орисі і вона сіла на пуфик, підібгавши ногу під себе. – Все гаразд, не переживай.

 - Вух! Я уже накрутив себе. – дівчині раптом стало гірко в роті від розуміння, що Назар так легко вірить у її слова, не замислюючись над раніше сказаним ним самим. Чи забув би він так швидко, якби теж був закоханий?  – Те, що ти сказала тоді біля катка…

 - Так? – Орися нутром відчувала, що йому незручно про це навіть згадувати, але мовчки чекала на продовження речення. Назар би не телефонував щоб просто вибачитись, не вперше він був різкуватий до неї. Лише Орися не звертала на це уваги, давала йому втекти з усіма образами.

 - Ми можемо поговорити?

 - Ми уже говоримо, якщо ти не помітив – засміялась дівчина.

 - Я про живе спілкування. – Назар у мить споважнів і усмішка Орисі зникла так само швидко як і з’явилась. – Не думаю, що це телефонна розмова.

 - Згідна. – Орися піднялася, кладучи руку на стіну, мов для опори. – Хочеш зустрітися?

 - Так. Давай я підійду до твого будинку через десять хвилин.

 - Окей, чекатиму.

Дівчина поклала слухавку і в пришвидшеному темпі одягла на футболку толстовку, поміняла домашні шорти на протерті джинси і розпустила гульку на голові у хвіст. Назар мешкав через два квартали, тому щоб прийти йому не треба було довго їхати кудись, думати чи варто взагалі призначати зустріч. Особливо, якщо це була його ініціатива.

Орися закрила двері та спустилась сходами. Ліфт вона використовувала лише у крайніх випадках: після важких днів у школі чи пізнього повернення з чергових зйомок.

Назар якраз переходив дорогу, коли вона вибігла з під’їзду, махаючи йому рукою. Сніг перестав падати, навколо було тихо й спокійно. Була восьма вечора, самотні перехожі лише кілька раз перетинались із Назаром і Орисею, які мовчки повертали у парк.

 - Ми так і будемо мовчати? – дівчина не витримала постійного штилю, хоча в голові панувала буря. – На вулиці мороз. Кажи уже, а то ми з тобою перетворимось на сніжинки.

 - Ти була права. – Назар зупинився посеред темряви алей, ховаючи руки у кишенях пуховика. Орися повернулась до нього обличчям, стараючись розгледіти у знайомих рисах щось іще, більш зрозуміліше. – Так, мені подобається Данило, і я нічого не можу з цим зробити. Ще з літа, або  уже з кілька років. Я не знаю, заплутався. Міцно і безповоротно. І знаєш, Орись, це повна лажа. Я такий викінчений ідіот, що докотився до такого!

 - Перестань! – Орися вперше майже крикнула на нього. Карі очі хлопця здивовано оглянули подругу, що майже тремтіла від гніву. Назар здивувався такій реакції. Де та ніжна Орися, що говорила тихо і лагідно?  - Не кажи на себе так!

Назар дивився на неї, сльози пронизливо норовили зірватись з вій. Орися його шкодує. Хлопець замерз у вуха через забуту шапку і опустив голову, натягуючи капюшон.

 - Що мені робити? – голос тремтів і Орисі захотілось обійняти бідолашного хлопця так міцно, щоби захрустіли кістки. – Якщо Данило дізнається, то він мене зненавидить! Він тільки почав щось реально відчувати до Діани, і якщо я йому скажу, то…

 - Усе буде добре. – Орися підняла його лице долонею і посміхнулась. Крізь біль, розчарування і сором. Закохана у хлопця, якому вона байдужісінька. – У твоїх почуттях нема нічого поганого, не смій навіть думати таке! Серце не обирає.

І справді, серце не вибирає у кого закохатись. Орися пересвідчується у цьому на прикладі самої себе. Приобнімає Назара, який ладен розплакатись, проте не старається обняти у відповідь, і фальшивить посмішку. Йому не варто знати, що не йому одному боляче від цієї ситуації.

 - Дякую. – тихо відповів Назар уже стоячи біля будинку дівчини. Слова однокласниці заспокоїли шалене серце. Що він без неї б робив? Орися почервоніла, як її пальто та шапка, стоячи навпроти з великим пульсуючим серцем.

 - Та пусте. – дівочий голос прозвучав глухо, мов від кашлю чи через сильно замотаний шалик. – Для цього і є друзі.

 - Ні, це не пусте. Ти єдина, хто знає. – промовив Назар, уникаючи зорового контакту. – І не кажи більше нікому, будь ласка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше