Розділ 18

Наша доля не в зірках, а в нас самих.

Вільям Шекспір

Лапатий сніг повільно падав за вікнами школи, зникаючи у білосніжних кучугурах. Грудень розвіював поривчастими вітрами та сильними морозами, що малювали візерунки на шибці актового залу. Вечір вже давно опустився темно-синіми сутінками на місто, запалюючи різдвяні вогники на вікнах будинків чи у вітринах магазинів. Леся знервовано поправляла костюм, розгладжуючи неіснуючі складки на сукенці. У вухах стояв глухий штиль, не зважаючи на крики решти учнів, що приймали участь в спектаклі та останніх настанов вчителя літератури.

 - Та розслабся вже, нарешті! – Діана безшумно підійшла збоку, перехопивши долоні подруги своїми. – До початку ще двадцять хвилин, твій тато точно приїде!

 - Не хочу, щоб він спізнився. – відповіла Леся, обернувшись лицем до однокласниці. – На нього тоді усі дивитимуться і вся вистава коту під хвіст! Або він зайде на моїй партії і я забуду слова!

Діана насупила густі чорні брови, що в комплекті з піратським вбранням ідеально гармоніювало з її незадоволенням. Дівчина була бойова і сильна і не раз приносила головний біль батькам за занадто гострий язик. А розклеїтись найкращій подрузі вона не могла дозволити!

 - Ще раз скажеш про забуті слова на сцені і я тебе вдарю. А я ходжу на карате, тому болітиме шалено. Годі, Лесю, ми репетирували сто тисяч разів, ти знаєш свої слова ідеально, краще, ніж будь-хто інший. Ти – прекрасна Венді і виступиш не менш успішно. Гаразд?

Леся глибоко вдихнула повітря та опустилась на стілець, що стояв одним з багатьох у напівпустому актовому залі. Діана права, вона надто себе накручує. Все пройде гладко, вона не дарма так старалась, щоб просто взяти і осоромитись. На сцені уже зафіксували останні декорації, подекуди туди-сюди бігали діти з початкових класів, що гратимуть маленьких піратів, розмахуючи іграшковими шаблями.

 - Що за кислі міни? Ток-шоу «Психолог Діана та її підопічні?» - ліворуч на крісло з розмаху впав Данило, широко всміхаючись.

 - Йди в зад, Пітер Пен недороблений! – буркнула Діана, стукнувши хлопця в плече. Леся, що сиділа між ними, не сховала усмішки.

 - Чого сидите як на похороні? Ми ще не виступили, а ви вже «святкуєте» фіаско? – Данило закинув ногу на ногу та начепив таку знайому фізіономію зацікавленого у всьому на світі хлопця. – Давайте, розказуйте, я теж хочу знати. Чи це ваші дівчачі секретики?

 - Я переживаю.. – тихо відповіла Леся, знову взявшись «прасувати» руками поділ сукні. Слово «похорон» лякав її, але ж Данило не знає. Він просто так це сказав.

 - Через що? – пролунав позаду голос Назара, котрий опинився поруч Діани.

 - Що батько знову не прийде, що забуду слова, що.. – перекривив дівчину Данило, за що знову отримує в плече, тільки тепер від Лесі. – Послухай, дівчинко, сьогодні у мене зірковий вечір і ніхто, навіть ти, не зважаючи як сильно я тебе люблю, не зіпсує його! Ясно? – хлопець різко встав на ноги, поправляючи капелюха з пір’їнкою збоку, та швидко вибіг на сцену. – Тому зберися, Венді, бо Пітер Пен не забере у казкову країну!

Компанія засміялась в унісон і Леся трохи розслабилась. Данило, як ніхто умів розсмішити, коли це так потрібно. Діана ще раз лагідно погладила по плечах, підбадьорливо усміхаючись, Назар міцно обняв за лаштунками перед початком вистави. Зала заповнилась батьками, вчителями та іншими учнями, які прийшли подивитись традиційну виставу, що ставили випускники у переддень Різдва.

Залишались лічені хвилини. Леся ходила колами, деколи заглядаючи за завісу, з надією побачити знайоме пальто серед стільців у першому ряді. Телефон у руках несподівано задзвонив. На екрані висвітлилось «Орися». Леся змучено усміхнулась та присіла в кутку, підбираючи поділ сукні до грудей.

 - Привіт. – захриплий голос Орисі глухо звучав через динамік й галас у залі та інших учнів, що репетирували репліки. – Як настрій? Хвилюєшся?

 - Ти ніби відчувала, що я ладна зімліти від страху. – відповіла Леся, спостерігаючи, як на іншій стороні лаштунків Назар поправляв шнури та жартівливо відбивався від набридливого Данила. Сіроокий був на голову нижчий, але з легкістю тримав удари. Данило повністю віддався ролі хлопчика, що не дорослішає, а, можливо, він гратиме самого себе, тільки у зеленому трико.

 - Тому і дзвоню! – засміялась Орися. – Ти обіцяла мені, що зіграєш, не гірше за акторів театру Заньковецької, тому дерзай!

 - Ох і важко мені буде дерзати. – пробурмотіла дівчина, відволікаючись на власні нігті. Хлопці перестали стукати один одного, а Леся пропустила момент, коли сірі очі Назара заповнились смутком, як тільки Данило відволікся через Діану, котра пройшла мимо, закотивши очі на дурні ігри хлопців. – Чому ти так невчасно захворіла? Я так переживаю!

 - Не вірю, що Діана і хлопці не побили тебе ще за ці слова! Так, я вхопила ангіну в кінці семестру і передала роль тобі. А знаєш, як мені? Пропускати виставу і можливість пофоткати Данила в тупому зеленому трико, щоб потім розвісити ці фотографії по всій школі на нашому випускному?! Це ж повний провал! І ЗНО менше ніж через півроку, я ж здурію наздоганяти весь матеріал. Тому лузер в цій ситуації я, а не ти, Лесь. Намотай соплі на кулак і порви їх усіх.

Дівчина вдячно усміхнулась сама собі, подумки дякуючи Богові за таку подругу і її підтримку. Орися неймовірна. Вона завжди так легко говорила слова, які кожен хотів почути і казала все так щиро. Орися Ратил сильна, сильніша за Діану, яку вважали міс-впевненість всієї паралелі. Леся подякувала за слова і поспішила попрощатись, бо вчитель літератури оголосив про швидкий початок.