Близькі незнайомці

Розділ 19

Навіть у найжаркіший день від тебе віє холодом

Якщо Ґудзик хотів їсти, то йому було байдуже, що сьогодні вихідний, а на годиннику лише о пів на дев’яту ранку. Леся зморщила носа, ухиляючись від лап кота, який так і хотів застрибнути їй на обличчя. Руда туша була добряче відгодована мамою і самою Лесею, тому тримати його на сонному тілі було вельми проблематично.

 - Гаразд, встаю, жук малий. – дівчина сіла на ліжку, хапнувши на руки кота, що задоволено замуркотів під лагідними пальцями, які гладили м’яку шерсть.

За вікном було мирно і холодно, а ранкове сонце ледь разило крізь штори, відбиваючи кристали світла від снігу, що падав усю ніч. Леся відпустила Ґудзика, злізши з ліжка та відкрила штори. Стало прикро, що у вихідний їй довелось встати так рано, але якби не надоїдливий клубок, вона б пропустила цю ранкову красу. Сад мерехтів, вдягнений у білосніжний іній, дах альтанки серед дерев прогинався через сніг. Ранок дихав мирним повітрям, де-не-де здуваючи сніжинки з верхівок снігових кучугур. Пізнє зимове сонце тільки починало підніматися, ще на кілька хвилин даючи сутінкам почаклувати на містом.

Леся потягнулась на пальцях і зібрала волосся у високу гульку на потилиці. Торкнувшись шиї, в коридорах пам’яті промайнули вчорашні спогади, які змусили сонне обличчя порожевіти. Леся торкнулась кутиків губ пальцями і усміхнулась сама собі. Серце радісно згадувало вчорашні поцілунки, все більше і більше калатаючи у щасливому ритмі.

Ґудзик незадоволено м’явкнув, нагадуючи, що його так і не погодували. Леся взула капці та, позіхаючи, вийшла у коридор.

 - А хто перший добіжить до кухні? – засміялась вона до кота, перескакуючи сходинки. Ґудзик на повній швидкості залетів до кухні, а Леся загальмувала п’ятками, коли побачила Максима, котрий готував сніданок спиною до неї.

Леся знову почервоніла, лише глянувши на знайому спину, одягнену у сірий светр з високим коміром. На кухні панував пряний аромат какао з корицею, що парою вилітав з горнятка, яке стояло на столі.

 - Доброго ранку! – Максим не повернувся, продовжуючи перегортати налисники. Леся тихо лайнулась собі під ніс. Її гальмування ногами лише глухий б не почув. – Сідай, сніданок майже готовий.

 - Я спершу погодую Ґудзика. Не дарма він ж мене розбудив о пів на дев’яту ранку.

Леся погладила кота, який «вісьміркою» ходив, потираючись об її голі ноги. Оминувши Максима, потягнулась до корму, що стояв яскравою плямою серед чорно-білих коробочок у серванті. Ґудзик вдячно замуркотів, як тільки побачив, що хазяйка насипала їжу в мисочку.

Дівчина сіла за барну стійку, коли улюбленець заспокоївся, і зробила ковток солодкого напою. Максим закінчив зі сніданком, поставивши перед нею тарілку з запашними млинцями.

 - Взагалі-то, це я для себе налив. – Леся завмерла з повним ротом та горнятком біля лиця. Максим похитав головою, усміхнувшись. Взяв ще одне горнятко, наливши туди решту какао.

Витягнув для себе ще одну тарілку та сів навпроти, не розриваючи погляду з почервонілою дівчиною.

 - Вибач… - Леся нарешті ковтнула какао і поставила горнятко на стіл. Сором ще дужче замалював дівочі щоки.

 - Та нічого. – відмахнувся він, почавши їсти.

 - Ти ще й готувати вмієш…

 - Звісно не Гордон Рамзі, але не пропаду. – Максим поливав свою порцію рідким тягучим медом, що переливався золотом у ранковому світлі.

На його зап’ястку годинник, волосся вкладене, як завжди, і приємний парфум лине від шиї. Леся зрозуміла, що він скоро піде.

 - Ти і сьогодні на роботу йдеш? – дівчина різала виделкою кінчик круглого млинця, сподіваючись почути негативну відповідь. Чоловік лише кивнув, зробивши ковток какао та уважно стежив за рухами дівчини. – Сьогодні ж вихідний. Невже тобі справді так треба їхати?

 - Так.

 - Чому?

 - Ти прекрасно знаєш чому.

 - Один прогул не зробить компанію банкрутом. Сьогодні Різдво. Католицьке, правда, але ж все таки свято. – наполягала на своєму Леся, так і не спробувавши сніданку. На очі чомусь накотились сльози і на мить їй здалась, що все що сталось вчора залишилось звичайним сном.

 - Послухай, Лесю, я розумію, на що саме ти сподіваєшся. Але нічого і бути не може. Крапка.

Біль. Він так любив, коли його відчувають, але ще більше – коли в глибині душі ми самі хотіли б, щоб нам його завдали. Нестерпне відчуття підсилилось підлітковими гормонами, змішалось з адреналіном у крові та вибухнуло. Ця небезпечна суміш, що живе у кожному  з нас. Біль породжував злість. А злість – це ворог для всього.

 - Я так і знала. – прошепотіла у відповідь Леся, запихаючи до рота шматок. Давилась слізьми, і в добавок їжею, стиснувши кулаки.

 - Я рідко п’ю вино, тому хміль занадто сильно вдарив у голову і я не зміг стриматись. – Максим педантично їв, не змінюючи виразу обличчя ні на краплю. Ніби він мармурова антична скульптура.

 - Ну звісно, виправдовуйся тепер! Не я твій перший поцілунок вкрала!

 - Тебе ніхто не змушував, я б ніколи нічого не зробив без твого дозволу. Сама мене не зупинила, а це наштовхує на те, що ти  цього хотіла. Тому, будь добра, замовкни. – Максим вистрілив очима, що перетворились на крижані брили, і встав з-за столу. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше