Близькі незнайомці

Розділ 22

Катерина сиділа, підперта подушкою під спиною, і читала. Гортала старі сторінки улюбленого роману, знову проживала найкращі моменти. Епізоди розповіді і свого життя. Леся як завжди двічі постукала і застрибнула у палату з повним пакетом подарунків. Стіл, що стояв збоку був завалений Лесиними дрібничками – там лежали деякі її зошити, кілька книг та підручників.

У вазах стояли квіти. Як тато б не сварився, знайомі та подруги дружини кожного дня приносили нові: шикарні об’ємні букети, цілі оберемки троянд, улюблених Катеринених білих півоній та ромашок, які Леся носила час від часу, паралельно поєднуючи приємне з корисним. Балачки з Романом, що оформляв для неї букети, відволікали від щоденних відвідини мами. Друг навіював спокій, забивав думки розповідями з університету та переказаними жартами Ігора. І можливість розповісти другу усе без останку полегшувала життя. Роман розумів. Слухав, підтримував словесно і ділом. Леся відчувала дивну полегшення поруч з ним, мов юнак забирав її біль собі.

 - Привіт! – дівчина відразу привіталась, а Катерина відклала книгу убік.

 - Привіт, сонечко. – голос втомлений, але не позбавлений тої впізнаваної теплоти.

 - Як у тебе справи? – Леся сіла на мамине ліжко у ногах, скидаючи рюкзак на підлогу.

 - Та як завжди. Аналізи, обстеження, ліки за розкладом. Рутина у своїй власній красі. – мама погладила доньку по щоці, усміхнувшись.

Леся любила приходити до мами. Незважаючи на лікарняні стіни, на запах неприємних ліків, на ненависні білі халати, які бігали звідусіль. Тато дозволив сьогодні залишитись довше, тому дівчина не могла проґавити такого шансу. П’ятниця відпускала додому швидше – додаткових занять не було, а Лесю тягнуло туди, де було її серце – до мами.

Катерина змарніла – темні кола під очима та поріділе волосся від хіміотерапії, ще одної. Замість світлих густих кіс залишились лише рідкі пасма, які вона бажала збрити під нуль, але ніяк не наважувалась. Жінка уже давно виглядала не дуже, а хто б і виглядав на такій стадії? Ходити вона самостійно не могла, лише їздила за допомогою чоловіка у кріслі, звинувачуючи саму себе.

 - Щось у тебе гніздо на голові утворилось. – Леся піднялась та пальцями перелічила нечисленні волосини. – Давай я тебе зачешу.

 - Гаразд. – Катерина відкинулась на подушку, заплющуючи очі.

Леся обережно, з надмірною ніжністю орудувала гребінцем, погладжуючи пальцями мамине волосся. На очі накотилися сльози, гіркий щем у грудях виріс, мов на дріжджах, перекриваючи дихальні шляхи. Прогнози лікарів не були оптимістичними, навпаки – Леся підслухала тиждень тому, що треба готуватись до найгіршого. Тоді їй здалося, що лікар помиляється, він сказав чийсь інший діагноз – не мамин, ні.

Проте за наступний тиждень, чотири ночі з якого вона провела біля маминого ліжка, Леся пересвідчилась у правдивості ненароком вкрадених слів. Катерина не вилікується. Це неможливо, нереально і неймовірно боляче. Бачити згасаючий характер сильної жінки, помічати все частіші кашлі та постійну мамину слабість. І біль.

Біль мучив не лише Катерину. Він забирав радість у Андрія та Максима. Леся бачила наскільки прибиті горем обоє чоловіків, наскільки їм важко і боляче. І сама розривалась на частини буквально усюди: на уроках, на вулиці, увісні. Коли тобі навіть снились власні переживання і фатальний фінал, який змушував прокидатися у сльозах, виходу більше немає. Лише один – єдиний, той що розірве тебе на шматки.

Дівчина старалась проводити з матір’ю якнайбільше часу – робила домашнє завдання у палаті, сперечалась з батьком, бо не хотіла їхати додому. Доходило до майже сварок з Максимом, який на нервах починав знову кричати, щоб вона нарешті їхала додому. Ніхто чомусь не розумів, що Леся просто хотіла, щоб мама мала більше спогадів їхнього спільного часу, не тільки про золоті дні, а й про мінорні, темні.

Хотіла, щоб Катерина запам’ятала Лесю усміхненою та сяючою, пам’ятала її веселі розповіді про однокласників, кумедні випадки з життя та вичитані анекдоти з газет.  Леся просто хотіла, щоб мама хоча б на день забула про свій страшний діагноз, вона б віддала усе на світі заради одного короткого дня для Катерини. Дня без вагону таблеток чи уколів. Без болю, від якого мама мовчки прикушувала подушку уночі, не бажаючи розбудити когось з рідних.

Леся рада, що мама заплющила очі і не бачила сліз, що ковтала донька, закушуючи губи до кров’яних ран. Дівчина часто закліпала, зганяючи прозорі кристали униз, і прочистила горло коротким кашлем.

 - Лесю… - почала Катерина, усе так само напівлежачи.

 - Угу. – мугикнула дівчина, не в змозі розтулити рота. Боялась, що схлипування вирвуться назовні.

 - Я маю тобі щось сказати. Вислухаєш?

 - Звісно, мамусю. – випалила Леся, зав’язуючи стрічку на маминій косичці. Такі колись вона самій Лесі заплітала. Кожного ранку стояла за спиною і з рухливим гребінцем придумувала нову зачіску. Але найчастіше це були саме косички.

 - Знаєш, колись у мене була ще одна дитина… Уже після Максима. 

Леся поклала гребінь на столик і повільно опустилась на стілець біля матері. Гола відвертість шокувала. Ніхто про це раніше навіть не заікнувся. Нічого не говорив, не згадував. Серце почало схвильовано калатати у грудях, нагадуючи шторм.

 - Де вона зараз? – Леся уже після сказаного зрозуміла наскільки питання ідіотське. Але слово не горобець – вилетить, не впіймаєш! Мама продовжила далі, ніби не почувши запитання дівчини.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше