Розділ 27

Ігор скрутив кондиціонер, відчувши як вечірня прохолода повільно перемогла настирливе червневе сонце. Хлопець просунув пальці між двома жалюзями і гострий погляд омайнув короткий коридор та ряди столів за ним. Секретарки уже давно не було, її робочий день закінчувався о п’ятій, а годинникові стрілки уже давно перевалили за восьму.

 - Та нікого уже нема. – Максим вимкнув комп’ютер і розв’язав краватку. Шовк чорного кольору впав на стоси паперів, перевірених та підписаних. Вівторок завжди був важким днем. У понеділок ти ще маєш залишки сили після вихідних, у середу думаєш що завтра четвер, а це означає, що скоро п’ятниця. Тільки у вівторок реальність била у обличчя.

 - Знаю. – Ігор розвернувся від скляних стін, закотивши рукави сорочки до ліктів. – Тільки такі ідіоти як ми залишаються після закінчення робочого дня.

Максим слабо усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця. Чого він тут? І справді, йому б бути у ресторані разом з батьком. Дивитись як Леся у блакитній сукні танцює вальс, сміється від жартів свого друга Данила, якому хоч рота заший, все одно балакатиме.

 - Що з тобою? – чоловік перевів погляд на друга, що сидів навпроти. – Ти сьогодні мов якийсь не такий.

 - Який? – Максиму цікаво, що саме помітив Ігор. Щось таке, що і йому не відомо?

 - Такий як колись. Замкнутий. – голос друга дивно серйозний. У сірих очах не видно іскр, а губи неприродно стиснуті. – Сумний. – додав він, нахиляючись вперед.

 - Усе нормально.

 - Брехун. – Ігор не по-справжньому злився і знову усміхається. – Як там Леся?

 - При  чому тут вона?

 - Господи, не придурюйся. Тільки сліпий не помітив би, як ти змінився після Лесі. На тебе мило дивитись. Не замкнутий, не похмурий чи злий. Але сьогодні усе знову як колись. Ви посварились?

Максим розумів, що почервонів, мов школяр, якого зловили на гарячому. Проникливий характер друга не пропустив жодного моменту. Довелось сказати тепер як є.

 - У неї сьогодні випускний. – відповів, розвернувши крісло спиною. Очі блукали по вечірньому пейзажі західного сонця, спокійно спостерігаючи як безшумно гойдалися крони дерев та тихо їздили машини внизу.

 - То чого ти тут стирчиш? Завалив усіх навколо і, себе включно,  роботою і сидиш тут як чічка, хоча мав би розважатись у якомусь ресторані, попиваючи дорожезне шампанське.

 - Боже, Ігор, і без тебе паршиво.

Обоє мовчали мить і тишу рвав лише механічний годинник. Максим згадував цілу команду спеціалістів, які пурхали навколо Лесі з самого ранку. Її усмішка була вдвічі ширша за останній місяць. Вона так давно не сміялась, щоб щоки мружились від радості і щастя. І пам’ять зрадливо промотувала загасаючу іскорку в очах дівчини, коли Максим пройшов мимо, залишаючи від себе лише секундний погляд, який розірвав нутрощі дівчини на клаптики.

 - Що ти їй зробив? – раптово запитав Ігор. Задав питання яке заводило у глухий кут.

 - Забагато чого. – Максим розвернув крісло лицем і побачив у сірих очах університетського шибеника розуміння. Мовчазне і щире. – Після того як мама померла, вона ніби зламалась. Навіть не плакала на похороні. А мене бісило її сумне обличчя, її тихий смуток. Те що вона не показувала, що їй боляче. Вона взагалі ніби нічого не відчувала.

 - Знаю. Сам бачив. Відсутність сліз – це недобрий знак. То ти просто хотів, щоби вона тихо поплакала тобі в сорочку чи що?

 - Не знаю, чого саме я хотів. Менше апатії, можливо. Батько тримав себе в руках, йому потрібно було тримати удар і зберігати обличчя, але Леся… Вона не говорила, майже нічого не їла. Потім її приступи повернулись. Я думав, що зійду з розуму, коли вона заснула прямо на сходах.

 - А ти не думав, що вона виплакала усі сльози у лікарні? – Максим підняв погляд, що ледь-ледь затуманився слізьми. Ігор озвучив причину, що нічим не відрізнялась. Банальну і просту. Ту, до якої він не хотів додуматись. – Що вона плакала кожного разу, коли відвідувала маму після школи чи залишалась на ніч й тихо плакала, щоб не дай Боже, не розбудити маму і вона не побачила її сліз. Щоб на ранок твій тато не помічав припухлих очей і вона спокійно їхала до школи? Не будь егоїстом, Максим. Я по тобі бачу, що ти і сам це розумієш. Тобі просто хотілось, щоб вона плакала разом з тобою, коли тобі було погано, а не їй.

 - Я знаю. – він не хотів зізнаватись самому собі, але правди нема де ховати. Ігор потрапив у яблучко. Максим хотів, щоб вона була поруч, коли йому було найгірше. Натомість, вона відгородила себе від інших, спокійно сумуючи на самоті. – Зараз я розумію, що збоку я виглядав егоїстичним хлопчиськом, який тупає ногою по землі, коли щось робиться не так він хоче.

 - А далі що?

 - Через тиждень ми посварились. Я зірвався і звинуватив її у безсердечності, хоча чітко бачив як тяжко Леся усе це переносила. Батько тоді нас обох ледь не роздер. Ще і дев’яти днів не минуло, а ми уже гризлись, як ті гієни.

 - Я розумію чому ти злився. – Максим здивовано вслухався у почуті слова. – Тобі теж тоді було несолодко, ти і сам зламався і чекав як мала дитина, що тебе заспокоять. Ти просто хотів підтримки, а усі навколо оплакували своє горе по-своєму.

 - Можливо. – хлопець потер скроні і у горлі посохло. Хотілось випити.