Розділ 28

Лікарняні стіни нагнітали. Усе навколо було просякле запахом ліків, у повітрі буквально відчувалась боротьба життя і смерті, а постійне пікання апаратури тільки підвищувало напруження навколо. Лікар щойно вийшов, залишивши Андрія з донькою сам на сам. Чоловік стомлено присів на стілець поруч лікарняного ліжка, повільно почав протирати окуляри кінцем сорочки, яка вибилась з-під штанів.

На ньому досі був святковий костюм з випускного, на штанах виднілись багрові плями, а сорочка запилюжена через бруд дороги, на яку він майже ліг, стараючись привести Лесю до тями. Прогнози невтішні – вона добряче вдарилась головою, а негідника, що гасав так пізно, шанси знайти зменшувались з разючою швидкістю.

Андрій розщіпнув ґудзики на зап’ястях, закотивши рукави до ліктів. Леся, здавалось, ніби спала – пульс був повільний, тиск низький, а дихання таке мирне і глибоке, що Андрій справді ледь не починав вірити, що у неї стався черговий напад.

 - Злості не вистачає на того негідника, що це зробив. – прошепотів чоловік, нахиляючись до доньчиної руки. Пальці у неї прохолодні і подрапані. Новенький манікюр забруднився через падіння по твердому асфальті. – Доню моя хороша…

Андрій був радий, що Максим досі не приїхав. Сльози, які скупились на вияв емоцій самі потекли, без жодних заперечень. Потекли і все. Тоді як майже два місяці тому. Імовірність втратити ще і Лесю змушували кістки хрустіти від стиснутих кулаків, а волосся біліти, залишаючи натуральному кольору хіба що поодинокі пасма посередині голови.

Чоловік не здивувався гучному бігу по коридору, який приглушено лунав за стінами, та різко відчиненим дверям.

Максим не зводив погляду з блідого образу Лесі, відступивши крок назад. Впершись спиною у кант дверей,  у нього почали тремтіти зіниці.

 - Як?... Як це сталось?  - голос глухий і тихий, майже мов співрозмовник говорив через стіну. Проте Максим стояв перед батьком, який, здається, постарів на десять років лише за десять годин.

 - Вона вийшла на вулицю подихати. Та машина виїхала нізвідки… Пронеслась мимо, збивши її на повній швидкості і зникла…

 - Як це зникла?! – Андрій з болем глянув на сина, який закрив двері, підійшовши ближче. Від болю йому залишалось тільки злитись. – Зараз на кожному кроці камери! Невже так важко вирахувати машину по номерах?!

 - Максиме… – чоловік стомлено піднявся, хапаючи сина за плечі і стараючись розгледіти у його очах відповідь такої божевільної поведінки.

Син був ніби шалений: зіниці розширені, дихання поривчасте і різке. Волосся стовбичило з-під зачіски, зафіксованої лаком, у різні боки. Очі червоні, від невиплаканих сліз чи стомлених ночей.

 - Сину, глянь на мене. – Андрій стиснув руки хлопця своїми, змушуючи подивитись йому в очі. – Усе буде гаразд. Я уже подзвонив адвокату, він підніме усіх своїх знайомих. Того придурка знайдуть і посадять. Я зроблю усе, щоб він не оминув в’язниці, чуєш? Щодо Лесі – то вона отямиться, ти чуєш мене? Отямиться!

Максим затулив обличчя руками, сівши на інший стілець біля стіни. Спер голову об білий колір стін навколо і заплющив очі. Андрій постояв поруч ще кілька секунд, а потім опустився на старе місце. Взяв Лесину руку у свої та притулив до обличчя. Вдивлявся у риси дівчини, у її заплющені сині очі, у вигини роту та неприродньо бліді щоки. Його дівчинка просто спить, вона скоро отямиться, інакших думок навіть він не хотів підпускати до підсвідомості.

Від пильного погляду відірвав стукіт дверей. Прийшов лікар? Ні – це Максим вийшов. Андрієве серце дивно заболіло від страху і чоловік, не без зайвих уколів совісті, вийшов з палати вслід за сином. Ноги самі повели його на вулицю. Максим стояв біля входу і курив, глибоко затягуючи нікотиновий дим у легені, мов втамовуючи біль.

 - Тобі варто поїхати додому. – син злісно блиснув айсбергами на пропозицію батька і, викинувши сигарету до смітника, витягнув ще одну.

 - Ні.

Друга сигарета запалилась червоним вогником і Андрій за секунду помітив блискучі від сліз очі сина. Серце краялось від побаченого. Різало, шматуючи нутрощі на клапті. Максим мовчав, ігноруючи німу присутність батька, що безмовно просив їхати додому. Йому нічого тут робити – лише більше шматувати ледве зашиті струни серця. Чоловік і сам це розумів, але серце, яким керувала любов і прихильність, і кроку не давало ступити.

Ніч усе більше і більше темніла, була майже північ – на дорогах лише зрідка проїжджали машини, створюючи штучний шум, заглушаючи на десять секунд рій думок у головах обох чоловіків.

 - Я нікуди не поїду, тату. – Максим потягнувся за третьою сигаретою, але батько вихопив її та жбурнув на землю, притоптавши ногою.

 - Ти і себе доконати хочеш? Чим ти допоможеш, якщо і себе заженеш на лікарняне ліжко? Чи тобі і мене хочеться у труні побачити?

 - Не смій говорити мені таке! – хлопець тепер уже краще бачив у темряві батька. Очі призвичаїлись до темноти ночі і виблискували світлим полярним вогнем. – Ти знаєш, я цього не дозволю. Ви двоє - це єдине, що тримає мене на цій землі. Вважаєш, я легко пережив мамину смерть? Та мені на стінку хотілось лізти від того який я безпорадний. Спочатку Марта, потім мама, думаєш я і Лесю тепер відпущу? Досить з мене прощань.

 - Боже святий, Максиме. – Андрій схопився за голову, відчуваючи як адреналін підскочив угору, а в очах майже закрутилось. Згадка про Катерину вибила землю з-під ніг. Надто свіжа рана. Надто незабута. – Не кажи так! Я ледве стою, а тут ще і ця суперечка.