Розділ 30

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

 Такі вже рідні, і такі чужі.

Ліна Костенко

Вона не плакала. Ґудзика тато уже давно поклав до коробки і забрав кудись. Невідомість не лякала, як б боляче не було від того, що більше надоїдливе «Мяу» не будитиме зранку, застрибаючи на ноги. Лікарі шоковано розглядали Лесю, що лежала у звичній позі, тільки повільно кліпала очима, киваючи на питання. Рота, ніби зашили: ні слова дівчина не могла сказати, ні вимовити хоча б букву. Андрій досі витирав сльози з лиця та запотілі окуляри. Леся повільно рухала пальцями рук у такт татовим прогладжуванням.

Вона дивно почувалась, щось невідоме відбувалось з її тілом. Уважніше придивившись до стіни навпроти вона шоковано усвідомила, що на дворі кінець листопада. Її мозок чітко пам’ятав кінець червня, жару літніх днів та ночей. Згадував раптову темряву, що окутала шатами навколо та спокійний сон, який захопив у свої лещата. Леся не зводила з Максима очей. Він стояв трохи осторонь, після того як щаслива істерика минула, у його голові звісно що запанував сором. Спогади про сварки, несказані вибачення та уколи совісті. Він відпустив щетину, думала Леся, стараючись усміхнутись йому.

 - Дякувати Богу, що ти отямилась. – прошепотів Андрій, все сидячи праворуч, тримаючи доньку за прохолодні пальці.

 - Мушу повідомити вас, що процес реабілітації дуже кропіткий та довгий. – лікар говорив впевнено та рівно. Все таки це його робота. – В середньому це займає від року і більше. І я не можу гарантувати повноцінного результату…

 - Що ви маєте на увазі? – втрутився Максим, відштовхнувшись від стіни.

 - Пацієнти, що були у комі більше місяця рідко повертаються до повноцінного життя…

Чоловік зиркнув на медсестру, що тримала папку з нотатками. Андрій піднявся з місця, перерізавши шляху сину до чергової сварки.

 - Ми робитимемо усе що є необхідним. – м’яко мовив, продовжуючи подумки затикати Максиму рота. – Ми ж можемо на вас розраховувати?

 - Звісно. – лікар потиснув йому руку та вийшов у коридор, щільно зачинивши за собою двері.

 - Заспокойся. – Андрій наказав сину скинути злісну міну з лиця. сівши назад до доньки. – Тепер нам усім треба набратися терпіння.

Марія принесла усім чай та каву Максиму. Жінка сіла за столик біля вікна та усміхнулась дівчині. Леся незрозуміло оглядала палату, оточуючі її навколо предмети та рідних.

Марія ніби постаріла ще на кілька років: волосся побіліло майже до неможливого відтінку, а скельця окуляр стали ще товстішими. Тато схуд майже на десять кілограмів, зникли живіт та щоки, замість яких виднілась колюча, напевне, щетина. Він почав носити іншу оправу окулярів та змінив зачіску. Обручка тепер виднілась на лівій руці, як ознака вдівця, а незмінні сорочки витіснили комфортні футболки та олімпійки.

Проте Максим не змінився. Окрім неохайної щетини дівчина не помітила кардинальних змін. Ні зміни у вазі, як у батька, ні збільшених років на обличчі, як у Марії. Усе такий самий як і тоді. Холодний впевнений погляд, висока худорлява фігура та біла сорочка. Максим виглядав так само як у день їхнього знайомства, тільки бракувало піджака та краватки. Чоловік невтомно просвердлював у Лесі діру, не відриваючи погляду, що аж пашів від знервованості.

Язик досі не хотів функціонувати. Лікар сказав, що повернення до нормальної розмови займе трохи часу. Але ж як хотілось сказати усі потрібні слова! Леся радісно вловлювала шум машин за вікном та пориви вітру, що хитали гілки дерев. Марія сьорбала чай та час від часу повторювала молитву Богородиці. У неї на очах кришталеві сльози, ніби кристалики на повіках завмерли від перших приморозків. Жінка запропонувала Максиму сісти на своє місце, бо їй уже пора. Він завагався – Леся це помітила. У його рухах зникла минула впевненість і якась незнайома дівчині юність пронизувала усю його постать.

Максим сів поруч, несміливо накривши теплою долонею пальці Лесі. Вони ледь-ледь повернула голову убік, чітко побачила у світлих очах сльози. Андрій помітив німу недосказаність між ними і тихо вийшов разом з Марією. Лесю розривало від бажання витерти одиноку сльозу, що стікала по Максимовій щоці, але одна рука затиснена у міцній хваті, а інша – мовчки лежала надто знесилена на ковдрі.

 - Пробач… - вуха насторожились, ледве вловивши сказану фразу. – Мені так шкода… - Максим спер чоло, гаряче та спітніле, на свої складені руки та ніжну долоньку Лесі між ними.

Дівчина відчула як і її очі змокріли. Перед очима тепер лише силует у білій сорочці, чиї плечі тихо здригались. «Не треба» просила вона подумки, злившись на німий язик. «Не плач, будь ласка, не плач…»

Реабілітація і справді була довгою. Численні огляди, терапії, лікарі, що мінялись один за одним та яких Леся навіть не встигала запам’ятати. Мовлення повернулось першим, під час візиту тата, що аж розридався, коли донька нарешті вимовила «Не плач». Леся вчилась заново ходити. По під руки, то з Андрієм, то з Максимом вона робила маленькі кроки вздовж стін у коридорі та у спеціальному відділені з реабілітологом. Жінка популярно пояснювала усе що вони роблять та всиляла якусь невідому віру у Лесю, допомагаючи їй долати нові перешкоди.