Розділ 9. Останнє випробування. Монолог Джульєтти, договір згоди і смерть.

Кімнатка підготовки до наступного етапу видається мені доволі невеликою: вона схожа на звичайний кабінет зі столом, стільцем та книжною поличкою з книжками та іншими дрібничками. На столі лежить аркуш з текстом.

— Моє ім’я — Аліса Холод, — спокійно відповідаю голосу. — Я завантажила всі файли та заповнила анкету на вашому сайті ще три дні тому.

— Добре, дякую за інформацію. Зараз подивіться, будь ласка, на письмовий стіл. Там лежить аркуш з текстом, який вам треба буде переглянути й запам’ятати. Це етап розповіді монологу, на якому ми перевіряємо ваші здібності та акторський потенціал. Ви будете оцінюватись за декількома критеріями: перший — акторська гра, другий — запам’ятовування тексту, третій — загальне враження. За кожен з критеріїв виставлятиметься оцінка від одного до десяти. Потім всі ці бали складаються і так ви отримаєте від одного до тридцяти балів від кожного з суддів. До речі, оцінювати вас буде одразу троє суддів, одним з яких буду я. Якщо наші оцінки будуть не однакові, то вам буде виставлений середній бал. До Києва поїде та половина кандидатів, середній бал яких буде вищим. Крім того, з кожним з переможців даного етапу буде записано хвилинне інтерв’ю для майбутнього шоу.

Розумію, що знаю цей текст, як тільки бачу перші ж рядки монологу. Відомий монолог Джульєтти… Та його знає кожен, хто хоч трохи дотичний до акторства. Ведучий сказав, що будуть оцінюватися мої акторські здібності та пам’ять. Окрім того, бали можна буде отримати й за загальне враження від монологу.

Я ще раз передивляюсь монолог, після чого кажу:

— Я готова.

— Добре, — відповідає голос. — станьте, будь ласка, перед камерою, яка вмонтована в стіну, що зараз ліворуч від вас.

Обертаюсь і дійсно бачу, що на мене дивиться об’єктив професійної відеокамери, який виходить з отвору в стіні.

— Як тільки будете готові, назвіться, скажіть свій вік, місто, а також номер учасника, все це без зайвих слів. Якщо ви відправляли снепи та портфоліо, то скажіть і про це. Наприкінці скажіть, що даєте дозвіл на зйомки й розповсюдження будь-яких відео з вами, зроблених в цій будівлі. Також в договорі вказано, що ви будете зобов’язані брати участь у шоу до тих пір, доки вас не виженуть експерти. В іншому випадку з вас будуть стягнуті усі збитки й додаткова компенсація в розмірі вартості створення однієї серії. Якщо вас все влаштовує — підпишіть договір згоди, який є на зворотньому від монологу боці. Тільки після цього починайте читати сам монолог, на все про все у вас три хвилини.

— Добре, — киваю і зазираю в камеру. — Аліса Холод, шістнадцять років, номер учасника — триста тридцять сім. Є анкета, портфоліо і снепи на вашому сайті. Даю згоду на свою зйомку в межах цієї будівлі. Відео, яке зніметься, може бути розповсюджене так, як заманеться організаторам, — я перевертаю монолог, мигцем перечитую договір і ставлю свій підпис.

Після цього збираюсь з думками й відкладаю аркуш паперу. Судячи з розташування камери і її відстані до мене — знімають мене тільки крупним планом, тобто видно тільки плечі, шию та обличчя. Тож це тест на міміку і виразність голосу. Значить, нема сенсу в жестикуляції — навпаки, в крупних планах жестикуляція тільки заважає

Прикриваю очі.

Зосередитися на обличчі. На емоціях.

Розплющую очі й дивлюся прямо в камеру.

Я — Джульєтта.

— Ромео мій! О, нащо ти Ромео? — емоційно, але не перегравати.
Зміни своє ім’я, зречися батька; — благаючи, але не надто.
Як ні,— то присягни мені в коханні, — даю варіанти, знову ж, не налягаю на нього.
І більше я не буду Капулетті. — спокійно, але зі скритим сумом.
Лише твоє ім’я — мій ворог лютий; — емоція наростає…
А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі… — з ніжною закоханою посмішкою на вустах.
О, вибери собі нове ім’я! Та що ім’я? — знов емоційно.
Як не назвеш троянду — продовжую на тій же емоційній хвилі.
Не зміниться в ній аромат солодкий!…
Хоч як назви Ромео — він Ромео, — закоханість в моїх очах і на моїх губах.
Й найвища досконалість все ж при ньому,
Хоч би він був і зовсім безіменний… — знов ніжно усміхаюсь.
О, скинь же, скинь своє ім’я, Ромео! — дивлюся прямо в камеру, благаю його.
Замість того, що й не твоя частина,
Візьми мене, всю, всю!… — І різко зупиняюсь.

— Дякую вам, номер триста тридцять сім. — одразу ж відповідає ведучий. — Можете повертатись до загальної кімнати.

— Дякую, — киваю. — До побачення.

— До побачення.

***

Майже одразу після того, як повертаюсь до загальної зали, вимикаю авіарежим і мій телефон одразу ж вібрує. Дістаю його з кишені й, подивившись на екран, натискаю на зелену слухавку і прикладаю мобільний до вуха:

— Алісо, нарешті додзвонилася! — чую злегка стурбований голос мами.

— Мамо, все в порядку?

— Донечко… Твій кастинг, він вже закінчився? — її голос дуже сумний, мені навіть здається, що вона плаче, але намагається приховати це від мене.

— Ну, я вже пройшла фінальне випробування, чекаю оголошення результатів, — роблю невеличку паузу, але все ж продовжую. — Мам, кажи, це вже ніяк не вплине на результат…

— Бабуся… — тепер вже вона не приховує сліз.

Моя бабуся, мамина мама, Галя, дуже довго хворіла… Вона зовсім не вставала з ліжка, її тіло не виводило воду і її викачували лікарі… Ще пів року тому вони казали, що жити їй місяць-два, але мама боролася… Найняла кращого лікаря і персональну медсестру, купувала найдорожчі ліки, яких в Харкові зовсім не було — доводилося замовляти з Києва і Львова…