Розділ 12. Ненавиджу лицемірство і запасні варіанти.

— …Стас такий милий хлопчик, — мама усміхається, ставить переді мною тарілку з супом, а сама, також з тарілкою, сідає навпроти. — Схоже, у вас все йде в правильному напрямку…

І чому всі близькі мені люди вирішили підіймати цю тему саме зараз?

Я нарешті починаю їсти.

Думаю, що краще це просто проігнорувати; так буде менше шансів на продовження розмови на цю не дуже приємну мені тему; принаймні поки що.

— Мені подзвонили з ТВ-шоу, — вирішую перевести тему. — Я пройшла до фінального відбору, який буде в Києві. Менеджер дзвонила…

— Я дуже рада за тебе, донечко. А що Стас?

— Теж пройшов, — ледь помітно зітхаю.

Зазвичай я була б рада тому, що ми обидва пройшли і все таке, але зараз… Чесно кажучи, я навіть таємно сподіваюсь на те, що хтось з нас завалить останнє випробування і не пройде той київський відбір.

Це підло? Егоїстично? Можливо… Але в мене насправді є мета… А Стас під боком, з усіма своїми коханнями-зітханнями може все мені зіпсувати.

Я не хочу думати про кохання… Про Стаса і про себе.

Краще вже думати про того абстрактного блондинчика, їй-богу… Він мене хоча б мотивує на участь. І це всього лише одним своїм існуванням і проходженням до фіналу… Стас же своєю перемогою на відборі й на додачу — зізнанням, навпаки вибив мене із колії.

Блондинчик… Він дуже талановитий. Хочеться перемогти його. Цього хочеться настільки сильно, що я реально не впізнаю себе.

Раніше я вважала, що роблю це все не заради ролей і перемог на якихось кастингах… Акторство було просто способом життя. Зараз же я хочу зробити з нього зброю, гостру, заточену зброю, яка переможе талант того хлопчини…

І я настільки хочу цього, що вже реально відчуваю внутрішні зміни… Я змінююсь, стаю зовсім іншою. Ці внутрішні зміни проєктуються на моє життя і провокують на певні зовнішньо помітні зміни. Такі як ставлення до людей і ситуацій…

Я ніби реально стаю кимось іншим, незнайомим мені самій.

— Добре, що він теж пройшов, — раптом перериває мою мовчанку мама. — Він обов’язково наглядатиме за тобою…

— Ага… — киваю. — Як думаєш, тато буде сильно проти?

Насправді я знала відповідь на це питання. Мій батько і сам колись мріяв про творчу кар’єру, у нього була своя група і все таке… Вони навіть заробляли які-не-які гроші поки вчилися в університеті… Думаю, навіть навчаючись у виші, він таємно мріяв стати зіркою і мати змогу писати музику… Але в той час досягти чогось в тій сфері без звʼязків чи інвесторів було майже неможливо…

— На відбір він тебе відпустить, я поговорю з ним, – каже мама. — А щодо подальшої участі — не знаю, та давай розв'язувати проблеми поступово…

— Тобто, ти припускаєш, що далі я просто не пройду? — раптом розумію я.

— Я дуже хочу, щоб ти пройшла, я розумію, що для тебе це дуже важливо, — каже спокійно, а водночас ніби виправдовується. — Але насправді всяке може бути… Ти теж маєш це розуміти, бути реалісткою.

— Я обов’язково пройду, — рішуче кажу я.

А тим часом телефон в руках пілікає і я бачу, що вже прийшли мої білети…

Лицеміри.. Вони всі — лицеміри…

На очі навертаються сльози, але я вперто стримувала їх.

Я не буду плакати через таке, я не дізналася нічого нового… Нічого нового. Вони ніколи в мене не вірили, я до цього звикла… Я звикла. — як мантру повторювала я собі, щоб хоч якось стримати емоції.
А я дурепа… Спочатку так зраділа.

Думала, мама нарешті зрозуміла мене, зрозуміла, наскільки важливим є для мене є мій акторський шлях.

Байдуже.

Мені байдуже.

Має бути байдуже.

Зрештою, я таки моргаю й по щоках все ж текуть дві тоненькі солоні доріжки.

У мене насправді класні батьки… Вони дають мені освіту, платять за гуртки, купують усе, що мені необхідно, навіть балують.

Але хіба це головне? Хіба не важливіша сама батьківська підтримка? Слова типу «Я в тебе вірю», «В тебе все вийде, доню», «Ти впораєшся!»…

Я чую від них такі слова тільки коли справа стосується навчання і підготовки до ЗНО.

Дістало… 

Я стиснула руки в кулаки.

Чому всі батьки у світі вважають, що вони в праві вирішувати, які конкретні задачі в житті їх дітей мають бути в пріоритеті? Чому це творчі професії не мають бути в пріоритеті? Чому треба мати «запасний варіант»?

Замість образи, я почала відчувати зліть.

Я не хочу жити за сценарієм якогось «запасного варіанту». Не дозволю обирати за мене… Не дозволю їм маніпулювати мною через псевдотурботу.

Не знаю, скільки я отак просиділа в кімнаті… Ніби нічого не робила. І не зрозуміло було, чи пройшла година, чи вже три з моменту розмови з мамою, аж раптом я почула стук у двері.

— Алісо, можна увійти? — спокійно і впевнено спитав батько.

Прийшов… Ну а чого ні? Мама з ним вже напевно поговорила… Сказала, що найкращий варіант — відпустити мене, дати програти, а потім повтішати… Ну і ненав’язливо направити всі мої сили в підготовку до клятого ЗНО.