Розділ 13. Уявлення VS Реальність, Мрія VS Мета

— Доню, я хочу, щоб ти знала, ми з мамою бажаємо тобі тільки найкращого…

— І найкращими намірами можна вимостити шлях до пекла… — таки відповідаю я.

— Я обіцяю, якщо ти переможеш в цьому шоу — і я, і мама будемо тільки раді… Але ВИШ і підготовка до ЗНО теж важливі. Хіба акторам не потрібний життєвий досвід?… Не обов’язково ж у вишах вчитися прямо на акторському? — тато підходить ближче і сідає біля мене.

— Скажи мені… Якому вчителю ти довірив би своїх дітей? — раптом питаю я. — Тому, який з досвідом, але без документів? Або людині з документами?

— Ну з вчителями інша справа… — одразу відповідає тато. — У сфері освіти освіта, авжеж, дуже важлива…

— Відкрию тобі таємницю… — я зазираю в татові очі. — Освіта потрібна в будь-якій сфері. Авжеж, якщо людина хоче бути профі, а не якимось аматором.

— Але тебе ж завжди беруть в ці твої зйомки й без освіти, — продовжує м’яко доводити свою думку тато.

— На масовку та груповку? — я посміхаюсь. — Знаєш, роль студентки №37 — це зовсім не роль моєї мрії…

— Бачиш, ти сама кажеш «мрії», — тато ледь-ледь приховує переможну посмішку. — Акторство як професія — то лише мрії.

— Вийди… — опускаю голову вниз.

— Що? — не розуміє батько. — Алісо, але ти сама сказала… Я не те щоб хотів тебе образити, або щось таке…

А я починаю сміятись.

Дзвінко. Весело.

Татові очі розширяються: стається явно не те, чого він очікував.

А я підіймаю голову і дивлюсь йому в очі.

Я впевнена у своїх силах, впевнена, що тепер, коли на кін поставлено все моє життя, я навіть в цьому дурному ТВ-шоу викладуся на повну.

Моя мрія… Вона вже давно не просто якась там мрія. Це справжня мета. І я не відступлюся від неї, чого б мені це не коштувало.

Я пройду відбір і залишуся у Києві.

Тато йде, так і не отримавши відповіді.

А я встаю і лізу до комірки.

Десь тут має бути моя валіза…

Речі я збираю на диво швидко.

Я не планую повертатися до Харкова найближчі місяці… Не знаю, що там буде зі школою, але думаю, канал і керівництво програми зможе допомогти мені домовитись зі школою про дистанційну здачу домашніх завдань… А на тестування повернуся до Харкова. Вони ж так усіх відпускали на тих попередніх шоу…

Сьогодні дуже важливий день в моєму житті. Тепер я розумію, що світ не такий простий, як мені здавалося раніше.

Батьки… Насправді трохи заспокоївшись, я навіть починаю розуміти їх аргументи… Авжеж, вони бажають мені найкращого, я знаю це.

Може і не треба було так сильно засмучуватись… Нехай вони не вірять, що я пройду, нехай навіть надіються, що я програю… Це все не так вже й важливо.

Важливий лише сам конкурс і я маю зосередитися лише на ньому. А всі інші проблеми буду вирішувати в міру їх появи на горизонті.

***

— …Ти речі береш?… Ні? Чому? — я притискаю телефон плечем до вуха, а сама в цей час складаю паспорт та всі інші свої документи в маленький зелененький майже декоративний рюкзачок.

— Батьки, — тільки й відповідає він. — Практично їду інкогніто. Ва-банк.

— Зрозуміло. Ну а я… Знаєш, я насправді теж вирішила йти ва-банк. Я не збираюсь програвати. Нікому. Навіть тобі, Стасе.

— Це не може не радувати, — каже він і я буквально відчуваю, що Стас в той момент усміхається. — До зустрічі.

— До зустрічі....

Зовсім скоро… 

Я дивлюсь на телефон, а потім кладу його в рюкзачок.

Зовсім скоро ми будемо боротися за місце в шоу. І я не програю, я точно впевнена. Я не маю права програти… Не маю права проґавити свій єдиний шанс займатися тим, до чого лежить моє серце.

— Готова? — мама зазирає до кімнати. — А навіщо валіза?

— Бо перший етап може йти до трьох днів — так мені сказала менеджер, — спокійно кажу, згадавши, що так і не зняла батарею з зарядки. — Блін, майже забула її… — підходжу до розетки й виймаю з неї до кінця заряджений павербанк.

— Ти раніше про це не казала… — мама уважно дивиться на мене.

— Ну забула напевно… — знизую плечима. — Але готель і харчування нам оплачують, тож тобі не варто турбуватися про гроші…

— Та справа ж не в грошах… — мама несподівано підходить і обіймає мене за плечі. — Ми так мало спілкуємось останнім часом… Не хочу, щоб ми розставалися надовго…

«Тоді просто далі сподівайся на мій програш.» — хотіла сказати я, але таки промовчала.

Стояла мовчки. Знову став клубок в горлі. Але ні. Від сьогодні я не плачу. Є на що витратити сили й без цих дурнуватих сліз…

Я маю заявити про себе…
***
— Стасику, приглядай за Алісою, — каже мама вже на пероні.

В її очах стоять сльози.

— Авжеж, — Стас киває.
А я злегка червонію....

— Будьте обережними, ввечері по Києву не ходіть, бережіть себе…

— Та вони вже дорослі, люба… — усміхається тато. — І це всього на пару днів. Не встигнеш озирнутися, як вони повернуться.

Я ледь-ледь стримую посмішку.

Ні. Не можна. Спокійно. Тримайся. Нема сенсу видавати якийсь пафос зараз…

Треба зосередитись на конкурсі. Все інше не має значення…

***

— Ти була на диво стриманою… — каже Стас і усміхається, коли ми вже сидимо в купе.

— Чому ми їдемо вдвох?… Де Альона?

— Так вона ж в іншому вагоні. — відповідає він. — Вона тобі хіба не писала?

— Може і писала… — я дістаю мобільний і дійсно, там є есемеска від Альони де вона каже, що вже в Києві на платформі й зустрінемось…

Після того зізнання я відчуваю між нами зі Стасом якесь напруження. Невже зізнання дійсно може так сильно змінити стосунки?… Раптом я зрозуміла, що нам реально майже нема про що розмовляти… Авжеж, акторство і конкурс залишилися як можливі теми, але…

Все одно ми обидва просто втикали у свої мобілки. У вухах грали улюблені пісні, в очах мелькотіли фоточки з інсти… Тік-ток і Лайк теж були в списку перших рекомендованих додатків для повного занурення в інтернет-світ.