Розділ 17. Фінальна сцена, дубль 1

Вже тут, за сценою, мене чомусь починає охоплювати мандраж. Намагаюсь не подавати вигляду, що щось не так, але буквально відчуваю що ось-ось — і мої руки почнуть тремтіти. Не хочу підводити свою команду, своїх друзів... Я дійсно впевнена в кожному з них, але, схоже, не так вже й впевнена сама в собі...

— Ти впораєшся, — раптом каже Стас, ставши прямо біля мене. — Давай переможемо тут і зараз.

Я лише киваю.

Тим часом на сцену починають світити прожектори.

— Харківська група, проходьте! — чую я веселий голос наймолодшого члена журі, актора Влада Вікторова.

— Ну, поїхали, — на видиху сказала я і ми всі разом вийшли на сцену.

— Доброго дня ще раз! — привіталася Ірина Масловська. — Готові?

— Готові. — відповіли ми мало не хором.

— Такі енергійні! Вони мені вже подобаються... — прокоментувала нашу відповідь Олеся Найденко, звертаючись до інших членів журі.

— Ну раз готові — ставайте на позиції починайте! — Сказала Ірина.

Ми з Альоною стали мало не посеред сцени, Стас та Руслан пішли за куліси. Альона увімкнула пісню і поклала телефон на підлогу.

Неквапливо почала грати мелодія. Не надто повільна; вона не мала бути класичним «мєдляком», щоб додати екшену простим діям. З-за куліс з різних боків вийшли Стас та Руслан.

Я спочатку дивлюсь на Руслана, але швидко відводжу очі й зосереджуюся на Стасові. Починає грати мінусівка, але в голові я прокручую слова, я знаю цю пісню.

...Я міг би прожити на хлібі й воді
В пустелі, чи в горах, віддавшись меті...

Стас підходить до мене і дивиться в очі.

Без гаджетів, кави, комфорту, тепла
Без брендових лахів, без кола і двора

А потім він простягає мені свою долоню.

Але як, я зміг би жити без тебе?

Мій же погляд в цей час ковзнув по Русланові, який вже стоїть біля Альони.

Скажи як, я зміг би жити без тебе?

Я ледь помітно закусую губу і приймаю руку Стаса, а той неочікувано відразу починає кружляти мене в танці. Швидше, ніж зазвичай танцюються мєдляки, але композиція доволі швидка, як на повільний танець, тож дозволяє це...

Ти дала мені свої ангельські крила
Я лечу над світом, немов, білий птах!

Хоч я і танцювала зі Стасом, але в той самий час Руслан дивився мені в очі й не давав дивитися нікуди окрім них...

Я люблю!
І мені вистачить сили

Руслан продовжує дивитися на мене, Альона ж в цей час буквально випромінює сум. Тихий, майже непомітний. Ніжний жіночий сум. Цей сум раптом охоплює і мене.

Все життя носити тебе на руках!
Я міг прожити без віскі й вина
Без довгого сну, дорогого майна
Без синього моря, без гарних доріг

Я практично починаю чути, ніби це співає Руслан, а не той Винник чи як його... На очі починають навертатися сльози, але це не вписується в сценарій, і я намагаюсь їх стримати з усіх сил.

Без доброго слова, без рук і без ніг
Але як, я зміг би жити без тебе?
Скажи як, я зміг би жити без тебе?
Ти дала мені свої ангельські крила
Я лечу над світом, немов, білий птах!

Стас злегка стискає мою руку і відволікає буквально на долю секунди, але...

Я люблю!
І мені вистачить сили
Все життя носити тебе на руках...

Розвернувшись, я знов зустрічаюсь поглядом з Русланом. Мої рухи раптом випадають з ритму — я починаю гальмувати нашу пару.

Ти дала мені свої ангельські крила

Руслан теж зупиняється і вже через секунду відпускає Альону зі своїх рук.

Я лечу над світом, немов, білий птах!

Два кроки — і він прямо біля мене. Бере мене за зап’ястя і тягне на себе, а наші погляди зустрічаються...

Стас дивиться з непорозумінням, тягне до мене руку, але я інстинктивно притискаюся до Руслана.

Я люблю!

Руслан тягне мене на себе й обіймає. На очі навертаються сльози і я ховаю погляд в його плечі. Я стою спиною до журі. Руслан стоїть до них обличчям....

І мені вистачить сили

— Все життя носити тебе на руках... — шепоче він мені прямо на вухо, повільно повертаючи нас в танці так, щоб тепер журі побачило мою реакцію.

Пара сльозинок скочується по щоках, але я усміхаюсь. Щасливо усміхаюсь.

Альона в той самий час свою гаму від радощів танцю з коханим змінює на сум... В неї з очей теж падає пара сльозинок, але ці сльози суму кардинально відрізняються від моїх сліз щастя.

Стас просто швидко йде геть з танцмайданчика.

Мелодія закінчується, Стас повертається на сцену і ми всі вклоняємось на знак того, що вистава закінчилась.

А вельмишановне журі раптом починає аплодувати.

— Це було цікаво! — сказав Влад, наймолодший з членів журі. — Дуже непоганий початок, так тримати, харківська команда!

— Погоджуся з Владом. З точки зору акторської гри всі ви були на достойному рівні... Хоча, авжеж, ви маєте розуміти, що три з чотирьох ролей в цій історії були яскравішими, дві взагалі сильно виділялися.

Це було не так рівномірно, як хотілось би. Так, це зіграло на руку головним героям цієї історії, закоханим, які танцювали не з тими. Скажіть, хто придумав цей сценарій?

— Ми придумали його всі разом, — швидко відповідаю я. — Ідею запропонувала я, Альона її розвинула з абстрактної в більш-менш конкретну, Стас остаточно розподілив ролі відповідно до обставин і наших сильних та слабких сторін, а Руслан придумав ту фішку з фіналом, тобто, щоб емоції усіх були найбільш щирими, він не сказав, що зробить його персонаж. Саме він придумав і запустив розв’язку...