Розділ 23. Тільки вперед, тільки вгору!

— Просто я адекватно оцінюю наші рівні, — він знизує плечима. — Що в цьому поганого?...

— Все в цьому погано, бо це не адекватне оцінювання, а просто відмазка! — я починаю злитись, і сильно; насправді, навіть не пам’ятаю, коли ще я так сильно злилася... Навіть батьки з їхнім нав’язуванням своїх планів не злили мене так, як зараз розізлив Руслан. — Ти просто заздалегідь виправдовуєш свій програш, а сам ще навіть не пробував серйозно поборотися! Авжеж з таким настроєм перемогти неможливо... — я намагаюсь вирівняти дихання і трохи заспокоїтись.

— Невже ти думаєш, що один настрій може так сильно вплинути на результати в першій п’ятірці? — він хитро усміхається. — Ти наївніша, ніж здаєшся. Я б ще зрозумів, якби мова йшла про місця з шостого по десяте. Але тих двох... Їх я, на жаль, знаю.

— А мені все одно, кого і що ти знаєш! Я не збираюся так просто опускати руки. Я вірю, що наполеглива праця і старанність можуть змінити позиції. І саме через твоє ставлення ти й залишаєшся позаду тих двох.

— Якщо так, то чому ж їм програла ти? — він уважно дивиться на мене. — Бо ж, за твоїми ж словами, ти максимально старанна, то ж мала б бути на першому місці.

— Але деякі члени журі обрали фаворитами нас... Хіба це не означає, що вони вірять саме в нас?

— Просто всім суддям нема сенсу обирати одних і тих самих, — він знизує плечима. — Крім того, вони ще не знають реакцію публіки, тож спеціально обирають так багато фаворитів з самого початку. Глядацькі симпатії будуть суттєво впливати на результат, ось побачиш...

— Але шоу спочатку знімають, а потім вже викладають... — не погоджуюсь я.

— Вони знімуть перші три-чотири серії й одразу пустять в ефір. Тобто, тільки в перші тижні глядацькі симпатії не будуть суттєвим фактором. А потім запустять голосування онлайн, і ти ще згадаєш мої слова. І виходить що симпатії глядачів будуть суттєво впливати на результат... І що, ми маємо їм сподобатись. Але ж глядачі не можуть бути компетентними членами журі, — Руслан зітхає. — Тому весь цей конкурс завідомо — одна суцільна лажа.

— Але актор в будь-якому випадку має подобатись глядачам. Тож в якомусь сенсі, це не таке вже й погане рішення... — я усміхаюсь. — Хоча, авжеж, тут і будуть впливати й всілякі побічні фактори.... Але я все одно не збираюся так просто здатися. Це шоу — мій єдиний шанс показати батькам, що акторство для мене не хобі, а майбутня професія, — зітхаю. — Все ж, не всім щастить так, як тобі... Не всі народжуються в родині, в якій до акторства ставляться серйозно...

— Інколи вони аж надто серйозні, — Руслан усміхається, а потім дивиться на годинник. — Якщо хочеш встигнути прогулятися, то нам напевно треба вже вирушати... Вже шоста.

— Ого! — я щиро дивуюсь. — Вже за пару годин треба буде рухатися на платформу...

— Встигнемо ще трохи погуляти, — Руслан починає шукати очима офіціанта....

***

Ми ходимо вуличками та сквериками, майже не розмовляючи. Не знаю чому, але з Русланом мені комфортно навіть просто мовчати. Є щось інтимне в цьому мовчанні, не знаю...

Ми спостерігаємо захід сонця, що ховається за небосхилом і це знов нагадує мені, що сьогодні напевно перший і останній день, коли ми такі близькі... Бо ж на змаганні ми не зможемо собі цього дозволити, там треба буде зосередитися на досягненні наших цілей.

Я одночасно щаслива та сумна. Мушу зізнатись, це для мене дуже незвичне відчуття...

Години йдуть швидко, і нам таки доводиться дістатися вокзалу.

До відправлення ще пів години.

— Тобі напевно вже час йти на платформу... Друзі можуть перейматися, — каже він злегка сумно.

— Проведеш мене?

— Так, — Руслан киває і ми йдемо через вокзал до платформ.

Швидкісний потяг Київ-Харків стоїть на першій платформі. В білеті, який мені прислали, написано, що мій вагон четвертий... Цікаво, Стас і Альона теж в ньому? Я починаю рухатись до голови потяга, коли

Руслан чомусь зупиняється і тим самим зупиняє мене, бо ж наші пальці переплетені.

— Коли конкурс закінчиться, я запропоную тобі стати моєю дівчиною, — каже, потягнувшись до моїх губ.

Я інстинктивно прикриваю очі, поцілунок майже невагомий... По тілу пробігають зграї мурашок, а дихання перехоплює... Розплющую очі й бачу, що Руслан усміхається.

— Коли ти мені це запропонуєш, я, напевно, погоджусь... — я подаюсь трохи вперед і чмокаю його в щоку.

— Що значить «напевно»? — він тримає мене за руки та дивиться прямо в очі, на його губах грає усмішка.

— Я не пробачу тобі, якщо ти не викладешся на конкурсі на повну, — серйозно кажу я.

— Навіть проти тебе?

— Особливо проти мене, — впевнено сказала я.

Потяг раптом видає якийсь гудок.

— Давай йди вже... — він відводить погляд. — А то потяг поїде без тебе...

— Бувай...

— До зустрічі...

***

Коли я, вся така задоволена та усміхнена, входжу до купе, то одразу зустрічаюсь поглядом зі Стасом.
Думаю, він почне щось казати, можливо, навіть сварити мене, але він просто підтискає губи й переводить погляд у вікно.