Розділ 24. Я не здаюсь...

—...А це, — я показую свій браслет, — Доказ моїх здібностей. Один з судів обрав мене своїм фаворитом. За кількістю балів після фіналу я вийшла на четверте місце.

Батьки сидять і дивляться на мене, як барани на нові ворота. А я стараюсь не біситися і пояснювати все чітко і спокійно.

Не можна все зіпсувати просто через свій запальний характер! Я маю отримати цей триклятий дозвіл...

— Отже, на відборі ти була четвертою, — підсумовує вищесказане батько. — Значить, є як мінімум троє сильніших за тебе. Чи є сенс боротися, якщо конкуренти настільки сильні?

— Це тільки попередній відбір. Мені не вистачило всього двох балів! Мої тридцять сім проти тридцяти дев’яти у першого місця! — випалюю я. — Ніхто з харківських не дістався так високо, як я!

— А перші три? Кияни напевно? Харківській школі ніколи не перемогти київську... — батько зітхає.
Я підтискаю губи.

Спочатку, в Харкові, вони не сприймали конкурс серйозно.

Далі я пройшла, але вони сприймають це так, ніби нічого такого особливого не сталося і, ще до від’їзду до Києва, мама казала, що я навряд пройду київський відбір...

Тепер, коли я таки пройшла в основне шоу, вони кажуть, що мене скоріш за все виженуть на наступному етапі!

— Я виграю, — серйозно кажу я. — Виграю в цьому шоу і доведу вам, що все, що я робила, не було дарма, — дивлюся на батьків. — І тоді ви приймете мене. Приймете мій шлях і не будете намагатися скерувати мене в якусь іншу сферу. Пообіцяйте мені, що приймете...

— Алісо, не роби з нас якихось нелюдів. Ми ж твої батьки, і просто бажаємо тобі всього найкращого в цьому житті, — починає виправдовуватися батько.

— Ми й так приймаємо тебе... — в розмову нарешті вступає і мати. — Але і ти маєш прийняти те, що не можна жити самим акторством... Треба завжди мати запасний план.

Чесно, її слова розбивають мені серце... Знала б вона, як я мріяла, що хоч колись вона таки буде пишатися мною, моїми здібностями та наполегливою працею в акторській сфері... Перед від’їздом мені навіть здалося, що ми нарешті почали розуміти одна одну... Але напевно тоді мама була в стані шоку від смерті бабусі. Зараз шок минув, і вона знов вертається на свої старі позиції... Але я не відступлюся. Не тепер.

— Якщо не викладатися повністю, на сто відсотків, то неможливо бути кращою, — кажу я. — Я не буду витрачати свою енергію на ваш запасний план. Я перемогла і пройшла далі. А ви обіцяли відпустити. Якщо ви мене любите, відпустіть по-хорошому. Бо інакше я піду сама.

— А ЗНО? Як ти підготуєшся до нього на цьому твоєму проєкті? — не вгамовується батько. — Я не буду платити гроші за твоє навчання. Людина має хоча б намагатися добитися чогось сама...

— Сумно, що ти не бачиш, — я встаю з-за столу, залишивши на ньому той триклятий аркуш-дозвіл. — Бо ж саме це я і намагаюся робити, — зітхаю і раптом відчуваю себе якоюсь аж надто втомленою. — Я піду до себе, — на цих словах дійсно йду до своєї кімнати.

Виходжу, закриваю за собою двері, і не вмикаючи світла, буквально падаю на ліжко.

Відчуваю себе розбитою.

Беру до рук телефон. Хочеться з кимось поговорити... Насправді я навіть знаю з ким. Але ми навіть телефонами не обмінялися... Хоча я, авжеж, могла знайти його в соцмережах.

Неочікувано телефон в моїх руках дзвонить і я, зітхнувши, підношу слухавку до вуха.

— Привіт, як ти? — голос Стаса трохи стривожений.

Він переймається за мене. Але мені від цього чомусь зовсім не стає краще, а навіть навпаки.

— Вони досі проти? — продовжує говорити він, коли не почув відповіді.

А я продовжую мовчати.

Надто сильно... Навіщо він це робить? Хіба не розуміє, що так всім буде тільки гірше? Нам не треба зближуватися... Я більше його не кохаю.

— Просто не слухай їх, — на видиху каже він. — Не важливо, що вони там тобі наговорили. Я знаю тебе. Ти поставиш  усе, що маєш. Такі, як ти, не програють, Алісо. А я... Знаєш, я для себе теж дещо вирішив, — я буквально відчуваю, що на цих словах Стас усміхається. — Я не програю. Ані йому, ані тобі. Тоді ти не будеш дивитися на нього так, як зараз. Я доведу тобі, що в тебе просто захоплення його талантом, а не справжні почуття.

Це неправда... Я впевнена у своїх почуттях... Я точно кохаю Руслана. Це почуття відрізняється від усього, що я відчувала раніше, воно нове, але його ні з чим не сплутати.

І, авжеж, я теж не хочу програвати ані йому, ані тобі... Але, навіть якщо я їх не слухаю...

— Навіть якщо я їх не слухаю... — нарешті відповідаю йому я. — Якщо вони не підпишуть папери, то все це марно... Я не зможу продовжувати. Я програю, навіть не зігравши...

Сказати це вголос виявляється простіше, ніж я очікувала. Насправді я навіть відчуваю, ніби нарешті зняла цей триклятий камінь з душі й тепер вільна... Так, я просто програю так і не зігравши. Прозаїчний кінець для такої як я...

— Вони цього не зроблять, — впевнено каже він.

— Вони зроблять все що завгодно, аби тільки я йшла тим шляхом, який вони вважають правильним, — не погоджуюсь я.

Я точно знаю їх... Вони думають, що роблять як краще, думають, що роблять мені послугу. Може в чомусь я навіть можу їх зрозуміти, але... Все одно мені дуже боляче. Я так сподівалася на те, що ми з ними нарешті порозумілися...

— Не здавайся, — на видиху каже він, а потім додає те, чого я зовсім не очікую. — Якщо ти опустиш руки зараз, то ви з ним, можливо, більше ніколи не зустрінетесь.

— З чого ти це взяв? — я навіть трохи підвищую голос. — Хіба обов’язково брати участь в одному шоу, щоб спілкуватись і далі?

Я кажу це, але насправді розумію, що без акторства я перестану бути собою і втрачу ті якості, за які Руслан і звернув на мене увагу... Не бачитись з ним в майбутньому — напевно, один з найгірших прогнозів... Я не хочу, щоб все дійсно закінчилося ось так, майже не почавшись.

— Не думай, що ти найталановитіша дівчина на шоу... — відповідає Стас. — Є як мінімум одна краща за тебе. І, наскільки я встиг побачити, вони з Русланом доволі близькі....