Блукач

◣3◢

— Бачили?.. — перепитала дівчина майже пошепки.

— Худий такий хлопчина… — Семен насупив брови.

— Ви думаєте, що ми у це повіримо? — Тетяна знову визирнула з-за Руслана і поглянула на літнього чоловіка.

— Я знаю, що бачив його, як оце вас всіх, а повірите ви мені чи ні — ваша справа. Я не збираюся вас ні у чому переконувати, — Семен знизав плечима.

Всі знову замовкли, а Семен розповідав, що та кам’яна хатинка збудована була ще до революції і ніхто насправді не знав, для чого вона там зведена: у лісі, далеко від усіх сіл. Неподалік від неї є джерело, з якого витікає струмочок. Лісові тварини частенько до джерела приходять пити.

— Щось мені трохи страшно, — прошепотіла Анютка Лані на вухо. — У мене аж мороз по спині…

— Якось так, — прошепотіла у відповідь подруга, і вони посунулися одна до одної ближче.

Тетяна незадоволено озирнулася на заднє сидіння. Вона почула перешіптування, але нічого не сказала. Її погляд дуже красномовно виражав невдоволення через страх дівчат і їхню слабку віру.

 

Відвідини пройшли добре в обох селах. Гостей чекали, зустрічали радісно, уважно слухали проповідь Віктора про значення народження Сина Божого для людей, співали колядки та різдвяні гімни, а потім пригощали найсмачнішим з того, що мали. Руслан не міг стримати цікавості й почав розпитувати місцевих про Блукача: у першому селі про нього чули та розповіли чимало бувальщин, а у другому знали мало.

Лежача жіночка, у будинку якої їх зустрічали в першому селі, розповіла, як у дівоцтві, саме після війни, ходила з подругами збирати гриби, і щоразу вони зазирали до лісового джерела, щоб побачити Блукача. Було страшно, але дуже цікаво.

— І як? Бачили? — поцікавився Руслан.

— Бачили, кілька разів, — жінка усміхнулася. — Він визирав у вікно і спостерігав за нами, а ми не наважувалися підійти ближче.

— У дівоцтві? — перепитала Лана здивовано. — То пожежа сталася давно?

— Давно. Перед самою війною, — подав голос Семен.

Молодь була вражена відповіддю, але нічого не стали розпитувати, а місцеві бабусі далі розповідали про те, як приносили Блукачеві хліб.

— Навіщо йому хліб? Хіба він їсть людську їжу? — здивувався Руслан.

— Не їсть, він сідав у кутку біля розваленого димаря, і ми всі разом спостерігали, як лісові миші приходили на бенкет, — усміхнувся Семен.

— А його батьки? Як вони пережили таку трагедію? — поцікавилася Анютка.

— Мати його померла при пологах, був лише батько. Горював дуже, а потім війна почалася, пішов воювати й не повернувся. Ніхто й не знає, де загинув.

— А ми якось пішли по ягоди й зустрілися з дикими кабанами, — сказала інша бабуся, — ті були з поросятками — це дуже небезпечно, бо захищають вони своїх діток дуже ревно, — вона похитала головою. — Ото якби Блукач не нагнав їх, то не знаю, що було б, вони його бояться.

Віктор перезирнувся з дружиною і насупився: йому не подобалися всі ці розмови про Блукача, тому почав підганяти молодь збиратися, бо ж іще одні відвідини...

Семен лишився в тітки, Микола сказав, що заїдуть по нього на зворотному шляху, бо снігопад припинився, а це означало, що кияни на ночівлю не залишаться — поїдуть додому.

У машині Руслан намагався почати розмову про Блукача, але Віктор глипнув на нього з переднього сидіння:

— Руслане, коли повернемося додому, я б хотів поговорити з тобою про твою цікавість до... цього Блукача.

— Так а що я? Місцеві розповідають…

— Я чекатиму тебе завтра на обід до нас додому, — сказавши це, молодіжний пастор розвернувся і сів прямо.

Хлопець зітхнув і закотив очі.

 

Після відвідин другого села Руслан сів на заднє сидіння між Ланою і Анюткою, якомога далі від Тетяни. Дівчата були не проти його компанії, а Тетяна насупилася. Вона сиділа самотньо на другому сидінні, доки в наступному селі поруч із нею не сів Семен.

Тетяна розповідала йому про відвідини, чоловік слухав неуважно і переважно вдивлявся в темінь за склом — він був далеким від церковного життя.

Вітер розігнав хмари на небі, і старий місяць, ніби дороговказ, оточений мерехтливими зірками, навис над верхівками сосен. Казковий пейзаж...

— А де саме та згоріла хатинка? — зненацька поцікавилася Тетяна. Вона бачила, що решту компанії згадка Блукача лякає — така собі дрібна помста.

— Будемо проїжджати — покажу, — кивнув Микола, здивовано піднявши брови. — Хочеш піти поглянути?

— Не думаю, що маю належне взуття, але мені цікаво, як далеко вона від села. І взагалі, що робить кам’яна хатинка в лісі? Чи це таки вигадка?

Дорогою сюди Семен уже розповідав, що та хатинка збудована до революції і ніхто не знав, для чого. Лісники раніше часто зупинялися в ній: зручно розташована. Після пожежі й загибелі хлопця, її хотіли поремонтувати, але під час розбору трапилося пару нещасних випадків, і всі вирішили, що не варто чіпати місце, котре стало могилою для юної душі. Пізніше почали з’являтися свідчення, що лісом блукає підліток. Потім почалася війна, а після неї вже ніхто не робив жодних спроб відновити споруду.

Проминаючи крутий поворот, Микола сповільнив рух буса, і чоловіки майже синхронно кивнули в напрямку, де мала бути хатинка.

— Шкода, що не видно, — награно бадьоро сказала Тетяна. Її злила втеча Руслана на заднє сидіння.

— Та там і бачити особливо нема чого: кам’яні стіни тільки лишилися, дах вже зовсім завалився... сумне видовище, — пояснив Семен.

— Ви там були?

— Був цієї осені. Збирали гриби, то зазирали.

— Не боїтеся? — запитала Анютка.

— Ми до джерела тільки підходили, до хатинки — ні. Не мали потреби.

— А він не постійно блукає? — подала голос Лана.

— Та якось не постійно, а лише час від часу… Тоді ми його не бачили.

— Щось мені страшно… — прошепотіла Анютка, стиснувшись.

— Ви під захистом Бога, що вам може зробити якийсь вигаданий блукаючий дух?! — вигукнула Тетяна, і лиш вона закінчила свою фразу, як щось бахнуло по даху мікроавтобуса. Гілка?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше