Розділ 3. "Будинок"

Швидко вдягла джинси, футболку та легку куртку й вийшла через чорний вхід, де на мене чекав автомобіль. Гігантський, чорний, блискучий й коштував дуже багато, глянула на марку — Ford Ranger. Таких на власні очі й не бачила. 

Відчинились двері і я підійшла й сіла у середину.
Атмосфера одразу захопила у свої тенета, ніколи такого не відчувала й не переживала за свої то двадцять літ. Тільки присіла як автомобіль почав рухатись, а за секунду і мчати нічною вулицею.

Я втиснулась у шкіряний салон і боялась подивитись на Нього — чоловіка, власністю якого стала на цілий місяць. А він теж не спішив знайомитись зі мною. Яка ж я боягузка! Не наважувалась повернути голову й втамувати свою цікавість.

Та чомусь ставало важко дихати, а ще було надто темно.

— Мене звати Альма. — тихо промовила і глянула на чоловіка.

Та темрява в салоні зіграла зі мною у злий жарт.

— Знаю. А тепер послухай мене. Розповідати про себе я не збираюсь і відповідно цікавитись тобою. Тому ти мовчиш і відкриваєш рота, тільки коли я до тебе звертаюсь. Зрозуміло?

— Так... — вичавила з себе.

Бо до такої грубості не була готова. Зовсім. Як і до відчуттів що викликав його голос. Тембр проникав в середину і викликав вібрацію... Дивне відчуття.

І чомусь мені здалось, що він не просто з еліти, а саме Вищий. А кожен Вищий володіє даром, й займає «посаду» серед своїх. Вищі особливі, вони як земні богів і їм закони не писані, вони самі їх складають й заставляють маси їм дотримуватись.

Тоді якщо Вікторіан — Вищий, то яким даром володіє? Це важливо. Це дуже важливо знати...

Машина збавила швидкість і я дивилась мов приклеєна у вікно. Величезні металеві ворота відчинились самі, й коли ми заїхали, то наче перетнули мильний пузир, що захищав маєток. А ще подумала, що ми їхали зовсім не довго, отже, дім у центрі міста. Та я б його точно помітила, звернула увагу, таке не можливо не помітити. Тому щось і тут не так...

Територія велика із вистриженою ще досі зеленою травою на якій не було жодного жовтого листочка, хоч довкола велика кількість величезних дерев, гілки яких наче живі тягнулися довше ніж у звичайних дерев.

Автомобіль котився по вимощеній дорозі до самого будинку — Чорного! Величезного та такого чорного наче він окутаний грозовими хмарами.

Що за чортівня? Хіба таке можливо? Мабуть, для Вищих так.

Відчинились двері автомобіля — самі, я вийшла, а Вищий не дочекався мене пішов вперед, а я за ним й дивилась на його широку спину. Він не жирний, уже добре і високий. Яка кумедна іронія, Вищий — високого росту.

У будинку все пахло розкішю. По стінах великі картини у золотих рамах, дивакуваті скульптури у яких я нічого не тямила. Начищена до блиску підлога теж темного кольору. І взагалі атмосфера похмура, важка й неймовірно хотілося вийти на свіже повітря. Бо тут дихати на повні груди неможливо.

— Твою кімнату тобі покаже прислуга.

Завмерла, бо до мене повернувся Вікторіан. Ім’я, яке так йому личило, бо характеризувало перемогу чи переможця яким він безперечно являвся. Чорне волосся як крило ворона й таке ж блискуче, чорні очі, смугла шкіра й риси обличчя хоч красиві та холодні мов висічені зі сталі.

А ще від нього віяло — небезпекою й відголоссям фантомної чужої болі заподіяної ним же власноруч. Мені одразу стало холодно й лячно, обняла себе руками й не могла відвести погляду від чоловіка. Який і не дивився на мене, а перевів свою увагу на прислугу, яка підійшла й теж мовчки слухала господаря.

Мене провели на другий поверх у кімнату, яка одразу сподобалась, на ліжку був навіть балдахін, що надавав кімнаті особливого шарму. Розклала у шафі свої речі, прийняла душ і лягла спати, бо година дуже пізня.

Та заснути так і не могла, у голову лізли нав’язливі думки, про будинок, про Вищих та Вікторіана.

За годину почула шум, що долинав з низу, так, я досі не спала, хоч була втомлена. Піднялась й підійшла до дверей. Знову крик... І зовсім не щастя, не могла залишатись осторонь й відчинила двері...

Зробила не впевнений крок, та з чітким переконанням що добром це не закінчиться і краще б я лягла спати.