Розділ 5. "Повний місяць"

"Коли твої жахи оживають й женуться за тобою, страх розширює свої кордони.

За годину до цих подій...

Я бігла, так швидко, як тільки мені дозволяли мої можливості які й так були на грані. Страх підганяв й найменший звук, який спричиняла я сама приводив мало не до серцевого нападу.

Темрява не допомагала втекти, сховатись, а навпаки, через неї, не могла віднайти вихід. Або хоч найменший шанс на порятунок. Я не можу здатись і не можу повернутись водночас. Як все заплутано. Як складно...
— Я знайду тебе! — кричав несамовито нелюд, який прийшов у цей дім і поводив себе наче господар.
Який запропастився кудись.
А прийшов цей монстр не сам, а із таким же, хоч він не намагався мене скривдити, а навпаки заспокоїти, та марно. Ніколи такого не бачила. Щоб людина перетворювалась на... А на кого саме?
Ще один звіриний рик, від якого мене у жар кинуло. Оминула дерева, зайшла у якійсь хащі, із колючками, обдерла руки, щоку, та все одно пробиралась вперед. Не знаю що з цими деревами, кущами не так, та здається вони мене не випускають і навмисно заплутають.
Відчай і ще раз відчай, бо виходу ні з якої сторони не має. Залишається надіятись, що їм набридне й вони припинять свої пошуки. Та я помилилась, бо через хвилину, колючі кущі знесло у невідомому напрямку, а на мене дивилась пара очей із вертикальним значком як у змії...
— Знайшов!
***
Два наступні дні пройшли швидко, й головною причиною була відсутність Вікторіана. Його просто не було: снідала, обідала, вечеряла сама. 
За великим, столом що покритий прозорим склом, а під ним, наче розплавлена лава вирувала, та він був абсолютно холодним. Спочатку була навіть лячно за ним їсти та прийшлось звикнути. 

Їжа була смачною та вишуканою, різноманітні овочі та фрукти, стейки із риби в якій жодної кісточки, а от м’яса не було...

Блукати будинком звісно я собі не дозволяла, тому сиділа у кімнаті й читала книги, які були на полиці.

Прислуга до мене не говорила, тільки ключові фрази. А я і не намагалась нічого в них спитати.
Та на третій день все змінилось. Й під час моєї самотньої, спокійної вечері зайшло два чоловіка.

Здається вони теж були здивовані моєю присутністю в домі, як я їхньою. Уявлення не мала як себе вести, що говорити, тому мовчала.

— Ти хто? — грубий голос порушив тишу, яка висіла в повітрі.

— Я... — не знала що сказати.

Й розповідати правду не збиралась.

— Альма. — тихо видавила із себе й намагалась не витріщатись на них.

А таки було на що. Двоє чоловіків високі, плечисті, масивні горили із рисами обличчя досить схожими, вони можливо навіть брати. Бо однакове довге волосся, трішки хвилясте і носи із горбинкою та підборіддя однакової форми.

Та єдине що їх відрізняло, це стан... Тобто один із них, той що заговорив до мене, був у стані чи то «сп’яніння», чи що ж з ним не так. Бо погляд не чіткий, як і координація рухів, навіть голос.

— Вік, про тебе не згадував. Чи це він для нас вирішив подарунок зробити?

Що? Який ще подарунок? Що він несе?

Хотіла заперечити, та він зробив пас рукою і підійшов ближче. Різко зняв плаща, дивного покрою, ніби із середньовіччя. Кинув його байдуже на крісло й дивився на мене не зводячи погляду.

Його очі, почали змінюватись й перетворюватись на вертикальні, зміїні й від цього я заклякла від жаху.


— Ніколасе, припини лякати дівчину. Місяць скоро стане повним, тобі потрібно спуститись у підвал. Й взагалі, ми не знаємо точно хто вона.

Почуте не відкривало нічого, а тільки зароджувало купу запитань. Й одне страшніше другого.

— Вгомонись брате, в мене вдосталь часу на розваги. Й до підвалу не обов’язково йти, я справлюсь із собою сам!

Та щось мені не вірилось у це, що він сам справиться. Навпаки, цей Ніколас не в собі, його точно потрібно ізолювати від людей. А його розвагою я не збираюся ставати. На таке я точно не підписувалась.

Та змієлюд, як я його прозвала про себе, зробив стрибок і опинився впритул до мене. Я не втрималась і скрикнула від страху який він викликав. Страху який не дозволяв думати й навіть вільно дихати. Ніколас гіпнотизував мене... Й на кілька секунд мій розум затьмарився.

— Дай свою руку. І не кричи...

Як у тумані простягла, а він одразу підтягнув на ній рукав білої кофтини. Й наблизився губами, на шкірі руки відчувала його дихання, часте й гаряче.

— Нік, припини...

— Сер, я не впевнений що вам можна завдавати шкоду гості... — голос водія, який привіз мене сюди із Вікторіаном із «Батерфляй» отверезив, вивів зі сну.

І я спробувала вирвати руку, та марно. 

Чудовисько зі скуйовдженим волоссям тримало дуже міцно із нелюдською силою він стискав мою руку, до болю, сліз, які потекли без мого дозволу.

А потім побачила його гострі зуби яких точно з початку не було, бо не помітити їх не можливо...
І біль, пекучий та гострий, бо в мою руку не просто увійшли гострі ікла потвори, а ще щось по стороннє, що травило мою кров, буквально нагрівало до не допустимої норми.

Не знаю як довго це тривало, та мить, коли змієлюд відлетів від мене об стіну, відчула відразу. Його брат намагався його зупинити, як і водій та марно...

— Ідіть з відси, тікайте... — крикнув мені водій, поки Ніколаса тримав свого "брат" і щось беззупинно йому говорив.

Вибігла зі столової кімнати й кинулась до дверей. Боса бігла як могла, наступила у калюжу, зійшла із дороги що вела до воріт й хотіла скоротити шлях й сховатись в екстреному випадку. Та щось пішло знову не так. Дерева навмисно мене плутали й заводили у пастку.

Не розумію як, та у них добре виходило й мені здавалося що я не на подвір’ї маєтку Вікторівна, а у справжньому лісі. Без магії тут точно не обійшлось.

— Повернись, поки я добрий! — голос Ніколаса розсік простір.

Так, ніби він зовсім близько.

— Я чую запах твоєї крові!

Кров... Зупинилась біля дерева і спустила рукав, намагалась його відірвати, та ніяк не виходило. Тому кров із рани продовжувала капати на землю.