Богемне життя

Розділ 6. "Знайомство з монстрами"


Далі події розвивались як у прискореній зйомці. Колючі кущі знесло, як сухе листя й перед мною постав Ніколас. Очі світились жовтим, а зміїний зрачок робив у чоловікові звіриний, нелюдський акцент. А ще він ричав, якось дивно, бо рот замкнутий, цей звук йшов з середини.

І як же це страшно, новий відтінок страху, що відкрився мені, зовсім не тішить й задає ноту на наступний рівень.

— Ти людина й ховатися зовсім не вмієш. А дарма, я б ще побігав...

Різкий рух і він вхопив мене за поранену руку, та болі не має, рука наче паралізована. І це точно через укус. Як же по іншому...

Кричати, вириватись — не має сенсу. Розумію, знаю, та не можу стриматись, тому кричу як божевільна.

Та монастир від цього тільки радіє, отримує насолоду... Як же це гидко.

— Ніколас! — власника, аж надто спокійного голосу, який у цій ситуації дуже дивно звучить, впізнаю одразу.

— Ти зловживаєш моєю гостинністю! Тому раджу, по доброму, приборкати свою звірину сутність й відпустити дівчину.

— Відколи це у твоєму домі дівчата? Переважно ти плутаєшся із... Як культурніше висловитись? З жінками легкої поведінки й тільки на одну ніч й ніколи не проти ними поділитись з друзями.

Порив холодного вітру з дрібним дощем щедро розвіяв моє волосся й скропив водою. Я трусилась як вимите цуценя й не могла це контролювати. Та чоловіки можуть ще поговорити й зовсім не спішити. Я почекаю...

Щоб вони крізь землю провалились! Щиро побажала й зціпила зуби.

А Вікторіан підійшов й забрав мою руку із Ніколасової й просто відвід по будинку, який був всього за десять метрів. Дерева при цьому розкладали свої гілки так, щоб не заважати нам. Вони точно живі! І це теж страшно. Бо чомусь здавалось, що вони на мене дивляться, слідкують, проводжають очима.

Відчинивши вхідні двері, Вікторіан штовхнув мене в середину.

— Іди у свою кімнату і не виходи до ранку!
***
Краплини води падали на мене в душі, ледь тепла вода приємно освіжала й водночас завдавала болю ранам, які отримала вчора. Укус на руці придавав болю, обробила його як могла ліками що знайшла у кімнаті. А царапини від шипів майже зажили, дивно, як на мене...

Після того як Вікторіан привів мене у дім, я пішла у свою кімнату. Спочатку обробила рани, а потім тихо лежала і прислухалася до звуків, які линули знадвору чи вони були в середині дому. Не знаю точно, та хотіла просто нічого не чути.

Виключила воду, взяла білого рушника і вийшла із душу і... У пройомі дверей стояв Вікторіан. Він безсоромно розглядав мене своєю спокійною манерою, яка починала дратувати.

Швидко прикрилась рушником і... Знову він біля мене. Як так швидко? Чоловік вищий від мене, тому мій погляд впирався йому у шию, щоб поглянути йому у вічі потрібно добряче за прокинути голову.

— Що ви тут робите? — запитала, а потім подумала що, мабуть, не варто було.

— Я взагалі-то, тут живу. — іншої відповіді й не чекала.

Він провів рукою по моєму плечі, шиї, підняв руку до обличчя й почав досліджувати його. Я зніяковіла, та стояла рівно, тільки очей не підіймала.

— А ще я приніс тобі ліки... Від укусу, бо у твоїй крові отрута. Самостійно твій організм не справиться. І протягне максимум кілька днів. — і він взяв мою поранену руку у свою, подивився і відпустив.

— Одягайся та спускайся вниз на сніданок.

Він простягнув мені прозорий стакан із мутною рідиною, прийняла її. Хто ж міх подумати що рана заражена... Одним махом випила вміст й скривилась від гіркоти. В голові запаморочилось, присіла на холодну плитку, просиділа кілька хвилин поки не прояснилось і пішла одягатись.

Мій убогий гардероб бажає кращого, тому не задоволена своїм виглядом (темними облягаючими джинсами та кремовою кофтиною) вийшла із кімнати. Розпущене волосся було трішки вологим, та не хотіла заставляти себе довго чекати(це якщо мене чекають, бо можливо Вікторіан відправився у справах).

Та я помилилась, він сидів за "вулканічним" столом і не сам, з вчорашніми моїми жахами. Сідати за стіл бажання відпало одразу.

— Альмо, присідай! — повільно присіла поряд Вікторіана.

— Вчора відбулось не порозуміння, тому сподіваюсь ти вибачиш моєму братові. Мене до речі, звати Ліан.

Непорозуміння? Його брат мене укусив, гнався за мною, а він називає це непорозумінням? 

Подивилась на Ніколаса й оторопіла. Він зовсім не розділяв щойно сказане Ліаном, по його виразу скоріше скажеш, що він жалкує що не завершив почати, ніж...

Поки я думала над почутим, чоловіки перемикнулись на іншу тему й розмовляли зовсім не про мене.

— Вік, ти бачив що трапилось? Вони наче збожеволіли й пороздирали один одного як дикі вовки. Мабуть, наші знову експериментують з людьми... Та чомусь ми ні сном ні духом. — це говорив Ніколас, який був до речі із нормальними зразками.

— Я таке уже бачив, рівно сто років тому у гірському містечку... Тільки там жертв було менше. — я мало не подавилася, почувши про сто років.

Тоді скільки Ліаму років? Чи це він не чітко виразився?

— Так, це точно зробили Вищі, і я чув про схожий вірус, що перетворює людей на чудовиськ, не фізично. Просто їхній розум відключається, людяність зникає й залишається єдиний інстинкт — вбивати.

— Це ж із твоє парафії, Вікторіане. — саркастично підмітив Ніколас.

— Не зовсім...

Я мало зрозуміла про що вони й на мої запитання точно ніхто відповідати не буде... Тому я тихо їла яєшню й запивала апельсиновим соком.

А ще думала про брата. Як він там? Чи виконав адвокат свою частину нашої домовленості? Потрібно зателефонувати, та мережі на моєму телефоні не має... Чому б це, раптом?

Глянула на Вікторіана, а він навпаки, відвів від мене свій колючий як лід погляд й заговорив до братів.

— Ви відправляйтесь двоє туди й розвідайте усе, зберіть інформацію. А я приїду через день.

— Чому тобі просто не поїхати з нами? — здивовано запитав Ліан.

— У мене тут ще є справи...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше