Богемне життя

Розділ 7. "Підвал"


Перед вечерею до мене постукала покоївка(дуже мовчазна) й промовила чотири слова: «Вас чекають у підвалі». Жодне з цих слів мені не прийшлось до смаку, та я піднялась і попрямувала за нею, думаючи дорогою... Що ж на мене чекає.

Як кожна дівчина, я не раз думала про перший секс, першого чоловіка, місце, час. Представляла почуття, які відчуватиму. Думала над тим, чи хвилюватимуть. Чи навпаки, емоції заволодіють розумом.

Та жодного разу у моїх думках не було мовчазного, холодного, жорстокого представника Вищих. Навіть більше, він — Каратель, бачить найбільші страхи людини, й активує їх, таким способом караючи за спричинені гріхи. І я уже бачила як він це робить...

Сказати що я не боюся, обманути себе.

Та я маю жити, просто не можу залишити брата самого.

Сходи у підвал виявились дуже довгими. Покоївка, що супроводжувала, покинула мене ще на першій сходинці. Вона байдуже повернулась і пішла, залишаючи мене у володінні темряви. Бо тут не було й крихти світла і це створювало дисонанс із будинком, де в кожній кімнаті горіло яскраве світло.

Гостре бажання повернутись назад крутилось в голові і я його відганяла, як і страх що підступав. А далі у ніс вдарив запах, терпкий, насичений, нав'язливий. Не можу зрозуміти що це, та щось знайоме...

Коли сходи завершились ступила ногами на землю, не на підлогу, а таки на сиру землю, яка теж виділяла характерний запах. Одним словом, місцина мені зовсім не сподобалась.

— Ляж на землю, саме там де стоїш! — сухий наказ пробрався під шкіру яка і так покрита мурашками.

— Довго не чекатиму, допоможу.

Це подіяло і я лягла на землю, було неприємно і холодно.

— Ледь не забув, зніми одяг.

— Що? — дихання стало частішим й уривчастим, наче я біжу крос, а не лежу.

— Я не можу...

Сміх пролунав несподівано для мене. Вперше чую як він сміється. Жаль тільки що з мене.

— Не повторятиму. Повір, тобі й так пощастило, що саме я випадково заглянув у «Батерфляй» і розщедрився заплативши круглу суму, за те, що мені не потрібне.

Пощастило? Не впевнена ще поки в цьому... Особливо від перспективи що повстала перед мною.

— Не потрібна? То ви можете просто відпустити мене... — була не була...

— Не в моїх правилах, марно витрачатися. А ще, я знайшов де ти можеш знадобитись...

Не знаю як він це зробив, та в одну мить в приміщені засяяло сотню свічок, маленьких великих, різних. Та не вони привертали найбільшу увагу, а те, що було під моїми ногами. Дивакуватої форми фігура, контури якої були червоного кольору, а в середині незрозумілі символи.

Я стояла прямісінько по центру цього шедевра й точно не просто так.

— Що ви збираєтесь зробити? — запитала з надією отримати чесну відповідь.

— Ти уже чула, що завтра я відправляюсь в гірське селище, де за одну ніч померли всі жителі надприродною смертю. Мені потрібно віднайти докази цього, щоб пред'явити трибуналу і покарати винних, яких теж потрібно знайти.

— А до чого тут я?

— Все просто, щоб знайти ті самі докази, мені потрібні підказки, які допоможеш знайти ти, після невеликого ритуалу, звісно. Тому роздягайся і лягай.

З цими словами він підійшов і почав допомагати, дуже наполегливо. Спочатку хотіла опиратись, внутрішній стрижень не хотів от так просто здаватись, та щось пішло не так. Моє самопочуття погіршилось, нестерпно захотілося спати, наче випила кінську дозу снодійного.

Коли одягу не стало, за допомогою по сторонніх рук прилягла й хотіла скрутитись калачиком та не тут то було. Вікторіан не дав мені цього зробити, тому прийшлось лежати рівно. Крізь майже закриті повіки побачила що його руки загоряються вогнем і вони впритул наблизились до мого живота на якому він почав виводити щось... Спочатку було лоскотно, та з часом це відчуття переросло у дискомфорт і у біль.

Здається закричала, а може й ні, не знаю точно, бо темрява поглинула мою свідомість.
***
Прокидалась важко, наче була у дуже глибокому сні, в якому бачила уривки не моїх спогадів. Бо я точно нікого не вбивала, не гризла людську плоть зубами. Я точно не можу чути як б'ється серце чи як циркулює кров по жилах. А ще я б точно не отримувала задоволення від чужих страждань, болю та смерті.

Через деякий час, мене охопила огида, наче хтось по сторонній побував у мені в середині й забруднив мене своєю темрявою. Цей хтось був не просто монстром, чимось набагато гіршим й точно не живим, та він проривався у цей світ і забирав із собою душі невинних.

Розплющила очі, світло неприємно різало їх, тому прикрила рукою. Далі спробувала розгребти безлад у моїй голові та марно, все переплуталось зі сном та реальністю. Ледь піднялась на ноги та доповзла до ванної, зняла із себе чужу довгу, чорну сорочку і побачила свій живіт на якому видряпані незрозумілі символи наче кругом, а в середині стрілочки які були схожі до мечів на кінчику яких горів вогонь. Придивилась і ні, мені здалось.

Холодна вода привела до тями й голова уже не так боліла. Тому я змогла швидко одягатись й спуститись на сніданок, бо дуже хотілось їсти.

Та тільки я зійшла зі сходів, як мене зустрів Вікторіан:

— Довго спиш... Тому поснідаєш по дорозі. — мене приголомшила його заявка, та сперечатись зі злим Вищим(а він безперечно був злий) марно.

Він подав мені чорного плаща, схожого до свого із гравіюванням на правому плечі, яке належало Вищим.

— Вдягай.

Добре, що плащ був теплий й водонепроникним, бо на дворі падав дощ й віяв сильний вітер. Погода як ніколи зображала мій внутрішній стан.

Ми сіли в авто, яке одразу рушило, біля воріт пригальмувало й повільно перетнуло межу, що відділяла маєток від реального світу. Як виявилось за межами маєтку дощ не падав, а світило лагідне сонечко. Дивина та й годі.

Я відправляюсь у гірське селище із Вищим, вчора стала частиною темного ритуалу... Та не це найбільше мене лякало, а те, що я так і не знаю, як там мій брат.

— Можна подзвонити? — попросила чоловіка, який був занурений у свій планшет.

Я б звісно спробувала зі свого телефону, та всі мої речі у будинку залишились.

— Наскільки я пам’ятаю, за умовами контракту який ти підписала, на цілий місяць ти зупиняєш будь-який контакт зі світом у якому жила. Тобто ніяких особистих зустрічей та дзвінків.

Вікторіан говорив тихо, та це не заважало від кожного його слова відчувати себе ще гірше. Бо я ж так і не прочитала контракт і не знала, що протягом місяця не зможу дізнатись нічого про брата.

Припинила дихати, повітря здалося мені отрутою, як і чоловік що сидів поряд, якому подобалось завдавати мені болю. І як підтвердження моїх думок, він повернув до мене голову й посміхнувся зовсім не лагідно, а з левиною часткою насмішки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше