Розділ 8. "Місце злочину"

Дорога видалась довгою й мовчазною. Сніданок як було обіцяно, їла в автомобілі. Обід ми пропустили, а от на вечерю зупинились в затишному ресторані. Єдине що мені не прийшлось до смаку в ресторані, це мій вигляд. Незручно було знаходитись серед витончених дам у вечірніх сукнях, в джинсах та футболці. Так футболці й у ній холодно було...

— Могли б вибрати місце простіше. — сказала нарядно одягненому Вищому. У чорних класичних штанах, білій сорочці та начищених до блиску туфлях.

Подивилась на чоловіка й відвела погляд, бо у такого складно не закохатись, не піддатись його шарму, чарам, власності яка не відштовхує, а притягує.

— Може розкажете як сам я маю вам допомогти? — відсторонила від себе зайві думки, які просто недозволені зараз й вирішила дізнатись щось корисне.

— Ти зрозумієш. — як багатослівно.

Далі була пауза, після якої він продовжив.

— Альмо, ти маєш зрозуміти, що для мене ти ніхто, просто нікчемна людина, яка продалась за гроші й мені байдуже навіщо, з якої причини ти це зробила. Ми не рівня й розмовляти про життя-буття не будемо. Зрозуміло?

Хитнула головою й постаралась приборкати біль, який роз’їдав з середини й не справедливість... Бо я це зробила не для себе... Та мабуть, самопожертва не поважається у вищих. Дуже сумно. 

Мені залишається надіятись, що я зможу пережити цей місяць, і повернутись до брата, який, сподіваюся на волі.

Вечеря протікала аристократично, вишукані блюда, красива подача. Офіціанти як вишколені солдати, виконували все точно, швидко, ідеально. Та погляди їхні на мене, як і відвідувачів, так і ловила на собі, що свідчили, що я тут чужа, зайва не своя.
***
Ми прибули зранку, не знаю чи спав Вікторіан, та мене зморив сон.

— Ми прибули! — голосно заявив чоловік і вийшов з автомобіля, а я за ним.

Протерла очі й дивилась заспаними очима на місце, куди ж ми приїхали. А видно було мало, бо туман заполонив простір. Та величезні дерева важко було не помітити, як і повітря, дуже холодне, воно наповнювало легені й із важкістю виходило. Якось не дуже приємне відчуття.

— Нарешті ти прибув! — до нас підійшов Ніколас, якого я найменше хотіла бачити.

Ну чому він? Чому не Ліан?

— Прояви більше поваги Ніколасе! — заявив Вікторіан.

Здається він не у дусі сьогодні, наче буває по іншому.

— А чому вона тут? — ще один незадоволений.

— Тому, вона потрібна...

Ніколас розсміявся, та Вікторіан не звертаючи на нього уваги пішов, я за ним, залишатись із Ніколасом не має бажання.

Туман трішки розсіявся і я змогла роздивитись будинки, невеликі, дерев’яні й не охайні. Та людей не було, жодної живої душі, тільки жалібно скрипіло незачинене вікно. Хлюп, почула під ногою й оторопіла, бо вступила у калюжу крові. А неподалік і ще одна...

— Не відставати! — рявкнув Вікторіан і я поспішила за ним.

Ми зайшли у гущу дерев й у ніс вдарився жахливий аромат, наче тут хтось... Навіть не встигла додумати, як побачила величезну гору трупів. Відвернулась, закрила обличчя руками й не могла вдихнути. І тоді це сталось... Знову відчула присутність чогось потойбічного, небезпечного, смертоносного.

І здається воно тут. Повернула голову до трупів, сама того не бажаючи підійшла до них зовсім близько і зробила те, на що у нормальному стані ніколи б не наважилась. Взяла закривавлену руку у свою.

— Це він, з нього все почалось.

Чоловіки у повному складі: Вікторіан, Ніколас та Ліам, витягли вказаний мною труп. Чи не труп?

— Може поясниш, чому ми маємо слухати людину? — спокійно запитав Ліам, розглядаючи труп чоловіка.

— Тому, вона на даний час не просто людина, а пов'язана із сутністю що натворила це все. І я думаю це ще не кінець. Вони знову це потворять, тому ми маємо поспішити й знайти хто ж цим керує. Навіщо це їм і для чого!

— Їм! А чому ти думаєш що це вони? — запитав знову Ліан, та мене більше тривожило почуте від Вікторіана. Що він зі мною зробив?

— Як це я пов'язана із сутністю? — не хочу бути пов'язана із чудовиськом, жодним.

Хочу жити простим, звичним життям, а не ритися в горі трупів.

— Це тимчасово, тому можеш не хвилюватись.

Це він серйозно, як я можу не хвилюватись? Це для нього нормально, звично, та не для мене...

— Він досить свіжий, зважаючи що пролежав із всіма чотири дні. Вікторіане, глянь на його нігті, пальці, та язик.

Я не хотіла це бачити, та не могла відвернутись й не дивилась за маніпуляціями Ліама. Як він крутись у руках пальці, а потім відриває одного нігтя від трупа й кладе до прозорого пакета.

Навіть знати не хочу навіщо. Далі він відкриває рота мертвому і висовує його язик своїми пальцями.

— Сподіваюся після цього ти вимиєш руки, інакше зі мною в одному авто не їхатимеш. — жартує Ніколас, хоч жарти в даній ситуації не доречні.

Та Ліам не звертає уваги на брата, він уважно вивчає язик, який повністю чорний.

— Я уже бачив таке і цей чоловік точно є початком кінця. Він був одержимий, інфікований і саме він розповсюдив недугу. — у той же пакет пішов і язик...

— Ну що, прийшов час позбутися тіл! — урочисто оголосив Ніколас.

З ним точно щось не те.

Та Вікторіан ще не завершив і ходив біля трупів й дивився на них. А ще робив дивні рухи руками й заплющував очі. Здавалося що у такі моменти він щось бачить...

Та на цьому, я не витримала, мій шлунок збунтувався і мене вирвало. Не могла боротися із цим хоч би як не було соромно.