Богемне життя

Розділ 9. "Туман розсіюється..."


Коли Вікторіан завершив свій огляд, то подав знак й Ніколас почав свою брудну роботу. 

Обливати гору трупів бензином... Коли запалав вогонь, мене ще раз знудило. Оглянулась довкола й подумала, що так не має бути! Де поліція? Криміналісти? Й ще безліч людей та машин, які б мали шукати причину цьому, а тіла віддати рідним. А якщо їх не має, все одно поховати правильно, а не спалити посеред лісу.

До мене підійшов Ліам й подав руку:

— Тобі уже краще? — прийняла допомогу, бо не була впевнена, що дійду сама.

— Не зовсім... А куди ми зараз? — сподіваюся їдемо до дому.

— Сьогодні залишимось тут, а завтра вирушимо на полювання.

Ліам був, мабуть, найдобрішим із цієї дивної трійці. Він єдиний поцікавився моїм самопочуттям і говорить зі мною як на рівні. А не задирає голову як Вікторіан:, «Я Вищий, а ти ніхто».

А Ніколаса я дуже боялась, він був дивним, його погляд був надто не нормальним.

Ми підійшли до дерев'яного будинку, зайшли у середину, а там за столом уже сидів Вікторіан з Ніколасом. Вони розглядали карти й щось на них креслили.

А я присіла біля вікна й просто дивилась, на пейзаж що відкривався поступово. Бо туман відступав та показував справжнє місце злочину, із кров'ю, уламками дерева і навіть частинами тіл. 

Від цієї картини по тілу бігали мурашки. Думка, що тут у цьому будинку жили люди, трупи яких ми щойно палили в лісі... Вбивала з середини.

От, ніколи не могла б подумати, що буду пов'язана з такими подіями. Я, Альма, сирота... У моєму ж житті не було нічого незвичного(не враховуючи походження батька, яке в принципі додаткових плюсів не надало, тільки мінуси та обмеження).

Я, мабуть, сиділа от так, довго, й навіть не помітила коли брати пішли й залишили мене сам на сам з Вікторіаном.

— Було б добре, якби ти нарешті прокинулась... — не знаю навіщо він це сказав і чому таким незадоволеним тоном.

Та я піднялась... А він вийшов на двір. Як мило...

Вийшла за ним. І побачила знову вогонь, впритул до дерев’яної тераси. Ліам смажив м'ясо, а Ніколас пив, щось...

Вирішила допомогти, й нарізала овочі, що стояли на столі... Їли ми мовчки. А потім Ліам порушив тишу.

— Він був тут, правда? Саме тому тебе так зацікавила ця справа...

Здається це адресовано Вікторівну, який нахмурив свої чорні брови... Було помітно, що він не налаштований на розмови. Та не міг проігнорувати друга, який йому допомагає.

— Так, один з дев'яти каменів із жатви був тут... І щоб його забрати, винищили ціле поселення. Не просто винищили, а принесли у жертву. Бо вони черпають сили із жертвоприношення... Живляться чужою енергією, і це гірше вампіризму...

— Вікторіане, облиш це... Треба жити далі. Змирись що її не має. Далія сама зробила свій вибір, вона знала на що йде. Вона ж одна з нас... І таке буває, що предки не повертають до життя. Не кожна жатва повертає дівчат, добровільно принесених себе у жертву 

Припинила жувати, й розуміла, що я точно не мала це чути... І я нічого не тямлю у цьому. Хоча, пам’ятаю, що одного разу батько розмовляв із мамою, а я випадково підслухала. Вони обговорювали жатву й батько казав, що Вищі щорічно приносять предкам трьох своїх дівчат. Вони символізують покору і віру. А далі, якщо ритуал жатви проведений правильно, то предки повертають дівчат до життя і дають їм силу.

— Вікторіане, не ти маєш займатися пошуками кааніту, і взагалі навіть, якщо ти віднайдеш усі дев’ять артефактів для проведення цьогорічної жатви, у жертву будуть принесені інші дівчата й Далію, це аж ніяк не поверне. Ти марно витрачаєш час.— продовжив Ліам.

— Ще є шанс... — процідив крізь зуби Вікторіан.

Чим здивував мене більше, ніж почуте до цього. Мене дуже вразило, що цей холодний граніт, здатний відчувати такі сильні почуття... А ще навіть заздрісно стало. Бо до мене він відчуває тільки зневагу. Яку я, мабуть, й сама заслужила.

А ще до мене починало доходити що до чого, та я не показувала, що розумію про що вони говорять, а ж просто людина, не посвячена у таємниці Вищих.

Та я добре зрозуміла, що дев'ять каменів, артефактів (чорний кааніт) зникли. Чому вони зникли? Як? І хто в цьому винен... Це взагалі окрема тема. Та без каменів жатву не провести...

А ще тогорічна жатва завершилась невдало і дівчата принесені у жертву не повернулись до життя. І серед них Далія, мабуть, кохана Вікторіана. І тепер він хоче їх повернути. І тому він тут, а я з ним...

— Ти хоч великих та страшний Каратель, та навіть тобі не все підвладне. — надто серйозно заявив Ніколас, що зовсім не схоже на нього.

—Все, я зрозумів... Це ви намагаєтесь відмовити мене від пошуків. Та скажу вам одразу — марно стараєтесь.

Вікторіан був непохитний й це зрозуміли всі присутні, що він не відступить від задуманого ні на крок. Навіть навпаки, він ще більше впирається від цих вмовлянь.

— Добре... Тоді приступимо завтра на світанку. — сказав Ліам.

Та я ніяк не могла зрозуміти, чому вони так допомагають Вікторівну. Невже тільки через дружбу? Бо це Вищі, а батько не раз казав, що у Вищих не має дружби, вірності. Вищі, самітники, кожен тримається сам по собі, та в цілому представляють єдине й організм...

Правда я не до кінця розуміла як так. Бо була надто мала, щоб запам’ятати подальші пояснення батька. На жаль...

— Так, зранку.

Відповів Вікторіан й піднявся, як і брати. Отже, вечеря офіційно завершена.

Ми зайшли до хатини, а Ліам з братом ні, вони пішли... Кудись, мабуть, в іншу хатину, тут тепер багато вільних.

Після довгого та важкого дня, хотілось вимитись, а ще переодягтись. Та одягу то в мене з собою не має... Зайшла у ванну, дуже просту та скромну. Швидко прийняла душ та загорнувшись у рушник вийшла. Й налетіла на Вікторіана, який зовсім оголений...

Що це на нього найшло?

Вирячила очі, зашарілась і мало крізь землю не провалилась...

— Тільки не кажи що ніколи оголеного чоловіка не бачила? — здається йому подобалось знущатись наді мною.

Тому він пригальмував, і замість того, щоб зайти у ванну кімнату, розвернувся до мене і стояв у всій своїй красі. А подивитись то було на що. Широкі плечі, м’язисті, рельєфні, загорілі, а на животі та грудях невелика кількість волосся та це не псувало картини. Навпаки... Чомусь, хоч до цього, я вважала волосся на тілі огидним видовищем.

Ще привертали увагу шрами та одне татуювання...

А нижче, а не наважувалась опустити очі... І не скажу що було не цікаво...

— Все роздивилась? Знаєш, буде чесно, якщо я теж тебе побачу...

І він одним точним рухом потягнув мого рушника який не зважаючи на мої зусилля втримати його, все одно впав на землю. Й Вищий підійшов ще на один крок, останній що нас відділяв. Й доторкнувся до... Ран на животі, які сам же і наніс.

— Коли я розірву твій зв’язок із сутністю, то шрами безслідно зникнуть. — тихо проговорив він і розвернувся й зайшов у ванну та зачинив за собою двері.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше