Розділ 10. "Камінь"

Не думала що мене візьмуть на «полювання», коли вчора слухала як про це говорять чоловіки.

Думала, що посиджу в домі, поки хлопці бігатимуть по лісу... Та не тут то було...

Тому зараз, я ледь дихаю й пересуваю ногами, і в боці колись, й горло пече, а Вікторіан далі підганяє.

— Ти рухаєшся як равлик. Невже так складно йти швидше?

Як же дратують ці репліки Вікторіана. Я ж взагалі не напрошувалась іти з ним. Коли ж цей місяць підійде до кінця?

Нарікала в думках на все що тільки можна, а слово промовити боялась. Очі Вікторівна, здається поблискували вогнем. А причини цьому я не знала...

— Вік, чому так довго? — запитав Ліам, який повернувся за нами...

— Причина позаду мене... — знову невдоволений тон.

— Ми точно у правильному напрямку йде?

— Точно, Ліаме...

І за секунду я побачила схоже селище, до того, яке ми покинули. Тільки в ньому вирувало життя. Діти бігати, гавкали собаки. Горіли вогнища на яких їжа готувалась...

Та жодної техніки, автомобілів... Дивно, як на мене. Та й доріг тут не має нормальних...

Тільки ми підійшли, як до нас вийшли на зустріч чоловіки, й чим ближче вони підступали, тим більше їхні очі жовтіли й зрачки розширювались... Наче у вовків.

Сподіваюся це моє припущення не вірне.
Та вони заричали і я зупинилась.

— Не бійся, вони нічого нам не зроблять. — повідомив мені Ліам й навіть посміхнувся.

— Вам нічого робити тут! — грубо повідомив найвищий чоловік.

— Нічого робити... Ви це розкажіть стаї, яка жила п'ять миль від вас. — у такій же грубій манері відповів Вікторіан.

— Нам не відомо що саме з ними трапилось... Моя стая не має до цього стосунку. Тому ти Каратель, марно сюди прийшов. — знову ричання, яке робило цю милу бесіду, ще більш небезпечною та напруженою.

— Я прийшов сюди знайти дещо своє і по можливості допомогти вам уникнути тієї участі, що ваші сусіди.

Вони зміряли нас й відійшли, про щось сперечались, наче вирішуючи що робити. Чи впускати нас, чи ні. А за кілька хвилин повідомили, щоб ми проходили.

У селищі всі були не надто нам раді особливо косо дивились на Вікторіана. Не знаю чим викликаний цей холодний прийом, та вони точно боялись Вікторіана.

З кожним кроком мені ставало важче, тіло наповнювалось чимось важким, здається пітьмою, яка паралізувала мене. Та це не найгірше, що я відчувала... Біль почала свою підступну роботу. Не розумію що це зі мною відбувається й чому. За що?

Стало так боляче, що кричати не могла... Тому не знаю, як Ліам зрозумів, що зі мною щось не так.

— Альмо? Що з тобою? — він підхопив мене на руки, бо я і впасти не могла, стояла й згорала від мук.

Що за маразм?

В моїй голові почула чужі думки. Противний голос різав мою підсвідомість. Ця сутність наче все зрозуміла, що ми пов’язані й навмисно мене мучить і показує свої жахливі діяння. Я почала бачити як люди кілька днів тому помирали, ті самі, яких ми спалили. Як викручуються їхні суглоби, як вони самі перегризають вени на своїх руках... 

— Отямся! Борись! Це твоя свідомість і ти в ній господар! — сильна рука кілька раз вдарила мене по щоці.

Розізлилась і почало виходити, я почала перемагати.

Та моя боротьба тривала не кілька секунд, а пристойну годину, а то і дві.

А коли прийшла остаточно до тями, то помітила на одному чоловікові, що проходив повз нас(а ми сиділи просто на землі, я лежала на колінах Вікторіана, а Ліам та Ніколас стояли біля нас) а люди з селища продовжували свої рутинні справи. А нас намагалися обходити стороною та...

Я все одно його побачила із білими, порожніми очима. І знаком, що світився на чолі.

Зібрала останні сили й простягла руку.

— Він... — добре що Вікторіан мене зрозумів й одразу піднявся, при цьому акуратно поклав мою голову на свій плач.

Далі все відбувалось як у дешевому бойовику, які я так не любила. А наглядати в живу було ще огидніше.

Як тільки Вікторіан наблизився до чоловіка зі знаком, він активував прокляття, вірус, який змінював людей, які до цього мирно займалися своїми справами. Вони почали гризти себе, ламати свої кістки, видряпувати очі. При цьому все відбувалося мовчки... Що ще більше лякало.

Та знову щось змінилось, ці люди як маріонетки, кинулись на Вікторіана, а Ніколаса й Ліама вони не торкалися. Та Вікторан розкидував їх так легко, наче вони були іграшковими...

Ліам залишився біля мене, а Ніколас пішов на допомогу Вікторівну. Та місиво продовжувалось не довго. Люди як і в попередньому селищі лежали горою, мертвою горою, а чоловік зі знаком побіг у ліс, а Вік із Ніком за ним.

— Як себе почуваєш? — Ліам допоміг мені піднятись.

А я нагнулась, за що поплатилась болем в голові й підняла плач Віка.

— Уже краще...

— Отже, сутність мертва...

Щоб переконатись у твердженні Ліама, підтягла кофту й подивилась на свій живіт, а на ньому не було жодного шраму...

— От бачиш, все завершилось. Ти більше не пов'язана із сутністю.

Я провела рукою по шкірі живота, бажаючи переконатись остаточно, а Ліам дивився, а потім взяв і зробив те, чого я аж ніяк не чекала. 

Поставив свою долоню на мій живіт і я відчула не тепло, а холод що від нього йшов.

— Чому ти з Вікторіаном? Ти не схожа на безнадійно закоханих у нього дівчат, які виконують кожну забаганку.

— Завадив? — невдоволений голос Вікторіана, увірвався у нас діалог.

— Ти дістав його? — Ліам забрав свою руку від мене й тактично перевів тему.

— Так, він у мене.
І Вікторіан простягнув долоню на якій блищав чорний камінь.

— А де Нік?

— Він розважається. А ми йдемо...

Він пропік мене безжальним поглядом, від якого мені стало боляче. Так, саме боляче, бо я ж через нього, мучилась з пекельними болями, переживала біль й бачила жахіття... А він знову незадоволений...