Розділ 11. "Відьмин день"

Додому ми повертались самі. Ні Ніколас, ні Ліам з нами не їхали. Ніколаса я взагалі не бачила, та це точно переживу. А от Ліам... Він дивно себе повів. 

І мені навіть здалось, що Вікторівну це дуже не сподобалось.

Та чому? Він де зневажає мене.

Може тут роль зіграв його непростий характер...

Щось із теми: «Це моя іграшка».

Скоріш за все так воно й було.

Ми перетнули межу маєтку й знову підмітила, що погода у місті та у маєтку різна. Тепер у місті дощ, а на території маєтку світить сонце.

Перед тим як автомобіль зупинився, Вік витяг із вбудованої в авто шухляди — дерев'яну коробку із позолоченими літерами, які не могла ідентифікувати. Й поклав туди чорний камінь, який витяг із кишені. Не хотіла витріщатись та все одно порахувала камінці, що стояли у шкатулці, кожен на окремому, спеціально у місці. Їх було п'ять, отже залишилось знайти ще чотири...

— Завтра ти супроводжуватимеш мене, тому моя помічниця допоможе тобі обрати сукню. Та запам’ятай. Ти не говоритимеш нічого зайвого. Просто мовчатимеш і посміхатимешся. Твоя головна задача, це — гарно виглядати та не привертати до себе зайвої уваги.

Почувши це була здивована... Що Вік, візьме мене кудись... А куди? Що за свято? Треба подумати... У Вищих інші свята, не такі як у людей. А може це взагалі не свято...

***
Я приміряла сукні, одну за другою. Усі такі красиві що дух перехоплювало. В мені ожила маленька дівчинка, яка колись так мріяла про красивий одяг: блискучий, яскравий. 

А які чудові аксесуари... Хочеться стрибати та голосно сміятись.

Ці миті на довго запам’ятаються. Бо хоч я прекрасно розумію все, бо безнадійно доросла. Та приємно хоч не надовго забутись...

— Вибираю цю! — сказала я, ще раз покрутившись біля дзеркала.

Рожева сукня із паєтками, а ж надто припала до душі. Вона облягала мене, й була із тонкими, майже не помітними бретельками. Ніжно лоскотала шкіру і в ній почувала себе грайливо-сексуальною. Образ, який ніколи не приміряла на себе.

— Надто... Вульгарно. Сер Вікторіан не оцінить. — помічниця виявилась такою колючкою.

І де тільки Вікторіан її знайшов? Чи це до мене таке особливо зневажливе ставлення?

Я розумію ким являюсь для Вищого, та його помічниця могла б проявити більше поваги.

— А куди сьогодні ми йдемо?

Не знаю чи вона розповість, та варто спробувати.

— Усе що вам потрібно знати, сер Вікторіан розповість сам.

Не вийшло. Жаль.

Наступну годину мені робили зачіску та макіяж. А я сиділа й просто дивилась на себе у дзеркало. Настрій піднявся і я була в передчутті, чогось чарівного. Та прийшов Вікторіан, і швидко розправився з цим.

— Чому так довго? Чому рожева сукня? Терпіти не можу рожевий!

Типовий злий Вищий...

Майстриня, що фарбувала мене, занервувала і швидко доробила та зникла, буквально вибігла з кімнати.

А я піднялась і виглядала, гарно. Мені дуже подобався мій вигляд: сукня, грайливі локони та ніжний макіяж. Чекала хоч якоїсь реакції від чоловіка... Та її не було. Мене зміряли холодним поглядом і все.

Ми вийшли на двір, було прохолодно, сіли в автомобіль й за двадцять хвилин мовчанки зупинились біля великого маєтку у вікторіанському стилі. Піднімаючись високими сходами дивилась собі під ноги, щоб не впасти, все ж таки, не кожного дня ходжу на високих підборах.

В середині було не людно, що і не дивно. Вищих не так і багато. Особливу увагу привертали моделі, що тримали у руках величезні віяла із пір'я та віртуозно ними крутили. Виглядало чарівно. Як і все кругом. Величезна люстра по центру, живі квіти на поруччях, столах і всюди де тільки можна. Картини й елементи позолоти в інтер'єрі.

Одним словом, дорого і зі смаком.

— Вікторіан, ти саме вчасно. Відбір, ось почнеться. — до нас підійшов сивий чоловік, у смокінгу й потиснув руку Віку й перевів свою увагу на мене.

До нього підійшла жінка, мабуть, його дружина, дуже елегантна, у срібній сукні, яка вигідно підкреслювала всі плюси фігури. Яка не зважаючи на роки, ідеально збереглась.
І вона теж на мене дивилась...

— Це Альма, — представив на кінець мене Вік.

— Мене звати Сем, а це моя дружина — Ангела.
Обмінюватись люб'язностями ми не стали, тому що, Ангела не задоволено скривилась, просканувавши мене, точніше мою кров. Вона визнала мене не достойною тут бути, нижчим сортом, і не приховувала цього...

— Вікторіан! —до нас підійшов ще один чоловік із дамою, яка як і Ангела скривилась побачивши мене.

А Вікторан, залишив мене із дамами й попрямував кудись із чоловіками. За що він так зі мною?

— Катріно, вітаю із Відьминим днем! Й ласкаво прошу, на свято!

Ангела виявляється господиня свята, і вона говорила до Катріни як до рівні собі... Та це дрібниці, й засмучуватись із за такого навіть не буду. Я ж знала куди іду. Головніше було те, що я тепер знаю яке сьогодні свято у Вищих. Відьмин день! Батько казав, що це одне з найважливіших у році свято. Саме сьогодні, обирають трьох дівчат, молодих, незайманих, чистокровних із Вищих. 

Вони стануть дарами для предків на жатві.

Яка як виявляється під загрозою зриву, бо традиційних артефактів для її проведення то не має...

Катріно та Ангела розмовляли, не звертаючи на мене уваги... Та за кілька хвилин усі присутні підійшли до стіни, й затихли.

І тоді на середину вийшли молоді дівчата, їх було десять і всі у білих, довгих сукнях і з розпущеними, довгим волоссям. До них вийшли одягнуті у чорні балахони троє чоловіків, серед них Вікторіан і чоловік Ангели та Катріни.

Найстарший — Сем, заговорив.

— Вітаю усіх із Відьминим днем! Днем, коли ми обираємо дар предкам. Щоб вони були милостиві до нас, оберігали й дарували силу на весь рік!

Далі він по черзі підходив до дівчат і клав свою руку на їх голову й за хвилину направлявся до другої, аж поки не вибрав одну з них. Він витяг ножа, розрізав свою долоню і кров’ю на чолі жертви вивів знак. Здається Сем завершив свою частину, бо уступив місце Вікторівну, який повторив дії Сема і теж вибрав дівчину і поставив на її чолі кров'яний знак.

А за ним і третій чоловік.

Коли із цим було завершено, дівчата, яких не було вибрано покинули свято, а троє обраних зайняли почесні місця й сіли за високі трони, які стояли в протилежному кінці залу. Гості підходили до обраних дівчат і приносили їм подарунки й щось говорили.

Та Вікторіан не підходив, і я відповідно теж.

— Ти не приноситимеш дар...

Та Ліям не договорив...

— Замовкни. Я більше не братиму у цьому участі. З мене досить. — Вікторіан був на грані.

Його переповнювала злість за якою ховалось біль. Я чітко це бачила, та він сховав її так глибоко й виплескував на зовні одну лють, гнів, чи то на себе, чи на предків, які не повернули Далію чи... 

Не можу точно сказати, бо уявлення не маю, що ж насправді сталось на тогорічному ритуалі жатви.

— Спокійно Вікторіане... Ти привертаєш зайву увагу.

— Так, справді. Свою частину я виконав тому можу йти.

— Ти ще не привітався із Регентом. Він чекає...

Вік, незадоволено скривився, та швидко опанував себе, натягнув на обличчя маку байдужості й покинув нас.

Регент — найвищий щабель у Вищих. Його слухають, йому підкоряються. Він здатен навіть накладати вето на вироки трибуналу.

— Чарівно виглядаєш, Альмо. — Ліам посміхнувся до мене й простягнув руку.

— Потанцюємо? — зніяковіла, бо не хотіла злити Вікторіана.

Не знаю чому, та була впевнена, що йому це не сподобається.

— Я, не думаю, що це гарна ідея... Може іншого разу.

— Ловлю на слові.

— Чому саме Відьмин день? — вирішила скористатись можливістю й втамувати свою цікавість.

— Засновники нашого роду були саме відьми. — Ліам зробив паузу й уважно на мене подивився.

— Ти не смієшся? Переважно, люди починають сміятися і сприймати це як жарт.

— Ні, я хочу почути далі.

Смішно мені зовсім не було, бо я знала, що це не жарт, не весела історія, легенда чи казка. А правда.

— Три найсильніших відьми, об'єднали свої сили й створили Вищих, для того, щоб вони оберігали магію, основи життя та грань, між світом живих та мертвих. Щоб дотримувались правил, старих як саме життям. 

І пройшли сотні, тисячі років після їхньої смерті... Магія уже не така сильна як за їхніх часів, бо інші відьми, що володіли нею, пішли одна проти одної й загинули. А ми Вищі продовжуємо жити й дотримуватись правил, які вони нам залишили.

Сьогодні ми обираємо трьох дівчат, життя яких, на ритуалі жатви даруємо їм. І тоді...

— Ми йдемо.