Розділ 13. "Зміни"

Ми не бачились три дні. І я переживала змішані почуття. Й вони ще більше плутались від того, що зі мною щось відбувалось. Щось не зрозуміле...

Кінчики моїх пальців на руках і ногах заніміли. Я не відчувала їх... Дивилась як рухаються пальці, та зовсім не відчувала цього. А от як б’ється моє серце я чула.

Я, Альма, дівчина, яка до недавнього часу не переживала зовсім нічого магічного, чую бій свого серця. А ще як рухається по венах кров... І це ще не все.

Я теж змінилась, моя зовнішність змінювалась, наче вдосконалювалась. Волосся стало блискучішим та гладкішим, губи червонішими та пухкішими, а очі яскравіші, й не голубі, а блакитні.

Навіть шкіра моя стала гладкішою, шовковистою на дотик.

Це ж наче не погано, та не є нормою. Жаль, що я так мало знаю про наслідковий зв'язок із Вищими. Може це нормально?

Зачекай Альмо. А мама? Заплющила очі, й намагалась відтворити маму в думках.

Та нічого не вийшло. Я не могла згадати нічого корисного. Мама була красивою жінкою, я схожа на неї. Та я ж була дитиною й сприймала маму — мамою. А батька — батьком. Не Вищим, не над людиною. Я навіть не бачила ніколи як батько чаклує, чи застосовує магію. Жодного разу, мабуть, це ще через те, що якби батько застосовував магію його знайшли б свої ж.

Як мені жаль, що я так мало знаю про Вищих. Що не розпитала батька більше, не дізналась найважливіше...

Можливо, тоді б не сиділа біля дзеркала перелякана як лань, від змін, що зі мною відбуваються.

Піднялась, одяглась, у свій скромний одяг і начхати, що персонал в будинку вдягнений краще мене. Я та ким являюсь... Мої світлі джинси із розрізами на колінах, біла майка, та біла, тонка сорочка. Люблю світлі кольори.

Мені набридло сидіти у своїй кімнаті, ці стіни душать, давлять. Тому вийшла в коридор, спустилась вниз і присіла на широкий підвіконник. Спочатку просто дивилась на двір, такий ідеальний, чистий, кожна деталь на своєму місці. Кожна ялинка, кущ, дерево...

А потім взяла книгу із полиці неподалік (добре, що книг у будинку було багато й у вільному доступі) й почала читати бажаючи забутись, відгородитись від проблем, болі, хвилювань, обіди...

Та зануритись у читання я так і не змогла. Мене відволікали погляди людей що проходили повз: покоївок, що натирали до блиску меблі, охоронців, що перевіряли територію, водія, що тинявся без діла, садівників, що підстригали дерева й прибирали листя.

Чому вони на мене так дивляться? Наче вперше побачили... Бо я тут не перший день і всі знають про мою присутність у домі й встигли по пліткувати. Та й взагалі, ніхто, ніколи так прискіпливо на мене не дивився, не звертав такої уваги. Я красива, та не настільки ж. Я реально себе оцінюю...

Тому надмірна увага мене здивувала.

Коли я нарешті припинила звертати увагу на інших й занурилась у читання, під’їхав автомобіль: шикарний, чорний, блискучий. З нього вийшов Вікторіан і кинув на мене байдужий погляд. А за секунду він знову повернув свої очі до мене й подивився по іншому...