Глава 2. В обіймах «богині» Зони

А за кілька днів до цього я був такий щасливий! Від повноти життя й солодких жіночих обіймів.

— Ти не зрозумієш психологію сталкерів, допоки сам не сходиш у Зону! Все треба випробувати на собі. На власній шкурі. Отоді взнаєш справжню ціну й собі, і тим, хто поруч…

Жінка подала мені чашечку кави. Її округле обличчя стало жорстким, а невеликі блакитні очі дивилися крізь мене — мабуть, Сана згадала в цю мить свій перший візит за «колючку».

— Нам душно в цьому світі, тому так невмолимо нас тягне туди… Тільки там, за межею повсякденності, я буваю по-справжньому щасливою!

Вона посміхнулася, й нічим не примітне її лице без будь-яких слідів макіяжу відразу змінилося — засяяло, ожило й стало миловидним. І навіть широкий носик не псував загальної картини. Як змінює жінку звичайна посмішка! Робить її красунею й розумницею.

— А ти філософ, Сано. І, мабуть, десь у глибині душі поет… — я теж посміхнувся їй. — Тобі треба частіше посміхатися. Тоді в тобі прокидається справжня жінка. Красива, звабна і якась домашня… Не грізна Сана, яку бояться інші сталкери й навіть спецназівці. А ось така мила, ніжна й лагідна, з рученят якої за щастя отримати філіжанку кави… Може, ну її, ту Зону? Вийди заміж, народи діточок, звий сімейне гніздечко. Пери пелюшки, печи пироги, дбай про чоловіка… Находилася вже по ту сторону нормального життя. Чи ти теж настільки отруєна Чорнобилем, що по-людськи жити не можеш?

Я легенько торкнувся своїми жорсткими пальцями її долоні. Погладив тоненькі пальчики. Пильно глянув у сумні очі весняного неба. Їй двадцять п’ять, і вже три роки Сана одна — після того, як у Зоні пропав Ігор, вона нікого не підпускала до себе.

Втім, ніхто з чоловіків особливо не старався залізти до неї у ліжко. Причина проста: поруч із такою сильною і впевненою жінкою кожен відчував себе не в своїй тарілці. Сана майстерно володіла прийомами рукопашного бою, стріляла з усіх видів автоматичної зброї так, що пір’я летіло в усі боки, а ще могла одним влучним словом закрити рота найнахабнішому самцю.

Саме так частенько дівчина презирливо називала представників сильної половини людства, які в її присутності чомусь відразу ставали слабкими й невпевненими у власних силах.

Та знаменитою Сана стала після того, як у Зоні загинули найкращі сталкери, намагаючись дістатися до таємничого Саркофагу. А вона таки дійшла, оглянула цей сталево-бетонний монстр, під яким зачаїлося понад двісті тонн радіоактивного бруду.

Дійшла — і несподівано для всіх повернула назад. Щось відчула там, перед воротами в незвідане. Чи щось побачила. Нікому нічого Сана так і не розповіла. І мовчала аж до зустрічі зі мною.

І про те, що побачила там свого коханого, жінка зізналася мені на ранок після цієї нашої першої ночі — бурхливої, хвилюючої й трепетної. Ігор з’явився несподівано, заморозивши її тіло й душу, просто похитав головою і перед тим, як розтанути в сутінках осіннього вечора, махнув на прощання рукою. А нажахана Сана відразу повернула на зворотній шлях. І вийшла із Зони живою.

Уперто ходили чутки, що в підземеллях Саркофагу криється вхід до паралельних світів. Це цілком можливо, необережно підтвердив дехто з дослідників — і тоді в Зону полізли всі, кому не лінь. І гинули в найбезпечніших, здавалося б, місцях, на торованих стежках, рухаючись уже вивченими маршрутами…

— А хіба це людське життя? Кожного дня одне й те саме. І нудна робота з дев’ятої до шостої. І переповнені маршрутки, і потік бездумних втомлених людей в підземеллі метро. Штовханина, дрібні пристрасті, приземлене існування… Ні, це точно не для мене! — підвела вона останню риску під моєю завуальованою пропозицією руки й серця.

Русяве волосся її було гладко зачесане назад і закінчувалося грандіозним «кінським хвостом». Очі Сани весело вивчали мене, начебто бачили вперше, а коричнева чоловіча сорочка, мабуть ще Ігорова, розстебнута на три верхніх ґудзика, не могла втримати розкішний бюст, що своєю цнотливою білизною все більше хвилював моє чоловіче єство й провокував на близькість.

— Ну, яка з мене дружина? Я ж не всиджу вдома… І який чоловік витерпить моє товариство? Та ви всі боїтеся залишатися зі мною наодинці! Комплекс неповноцінності зразу у вас виникає… Не можете пережити, якщо жінка сильніша й успішніша. Жаба давить, мабуть, — насмішкувато промовила дівчина.

І така звабна вона була в цю мить, що я не витримав. Нахилився й поцілував кожен її пальчик — на одній ручці й на другій.

— Ні, не жаба… Щось інше давить. Тисне й не дає дихнути, — хрипким від нестримного бажання голосом відповів я. — Ти така неймовірна! Ти одна така на всьому білому світі. І в паралельних світах теж… У мене зараз такий комплекс з’явився, що навіть соромно сказати. Незручно встати перед вами, вельмишановна пані! Не можу більше… Несила терпіти… Я так безтямно хочу відчути тебе, заполонити повністю. І забути про все і про всіх! І про твій клятий Чорнобиль…

Пухленькі вуста її, що самовпевнено ігнорували будь-яку помаду, здивовано розкрилися, й рожевий язичок визирнув несподівано, можливо, бажаючи глянути на того нахабу, який дозволив собі такі відверті пристрасні слова. Слова, перед печерною енергетикою яких не може встояти навіть найупертіша жінка.

Повільно нахилившись, я обережно торкнувся губами рівчачка, що розділяв дві великі м’які молочно-білі півкулі Саниних грудей. Вдихнув її запах — і застогнав, затуманившись поглядом.

— Ти одна! І нікого, крім тебе… І нехай нас зачекає весь світ! І твоя клята Зона…

Так, жінка сама по собі є для чоловіка забороненим плодом, таємничим світом, Зоною пристрасті, яку пізнаєш зі смертельним ризиком для власного життя. Куди усім таємницям Чорнобиля до ще не звіданої ніким із чоловіків тайни Її Величності Жінки?

І я йшов таємничим і небезпечним маршрутом, вивчаючи доторками й поцілунками недоступне для інших чоловіків тіло знаменитого сталкера Сани. Розстебнувши ще один ґудзик, звільнив пишні жіночі груди з тісних чашечок мереживного чорного бюстгальтера. І жадібно поцілував крупні темні вершини обох половинок одного цілого.