Глава 7. У ядерному пеклі

Теплий вітер ніжно пестив вечірню Прип’ять. Її мешканці з нетерпінням чекали вихідних днів та першотравневих свят. Діти раділи, що нарешті відкриється парк з атракціонами та «чортовим колесом».

Цвіли вишні та яблуні – їх п’янкий аромат ніжно огортав приречене місто.

І ніхто не знав, що нічого вже не буде – ні колеса, ні свята, ні щасливого життя.

Я довго дивився на гігантські ажурні щогли атомної електростанції імені вождя світового пролетаріату. Проводи високої напруги тягнулися до відкритих розподільчих терміналів.

На Прип’ять повільно спускалася тепла й задушлива ніч. Остання мирна ніч атомного міста. На глибокому чорному бархаті неба мерехтіли зорі.

«Хай буде атом робiтником, а не солдатом!» – ці пророчі слова, встановлені на даху житлового десятиповерхового будинку по вулиці сержанта Лазарєва, розпливалися в темряві.

Ці слова скоро зазвучать по-іншому – коли мирний атом вирветься на волю. І стане не солдатом, а безжальним вбивцею.

Я підійшов до сходів головного адміністративного корпусу станції. Могутня чотириповерхова будівля владно підносилася над чотирма реакторами станції й довгою вузькою бетонною коробкою турбінної зали.

Нічна зміна йшла на вахту. Я йшов разом із операторами полірованими мармуровими сходами. На другому поверсі ми зупинилися навпроти подвійних дверей санітарного шлюзу.

Що я тут роблю?

І де моя зброя?

Я розгублено оглянув себе. Ні надійного «калаша», ні штик-ножа, ні камуфляжа. Звичайна сіра сорочка, чорні штани і розтоптані черевики.

І ніхто не дивується, що до операторів атомного монстра раптом приблудився якийсь чужак.

Ми зняли взуття перед вузькою металевою лавкою. Роздягнулися, повісили одяг у шафи. У наступній кімнаті нас чекали білі бавовняні комбінезони, білі шапочки та білі полотняні чоботи. Круто!

Наче хірурги перед відповідальною операцією, ми напружено завмерли. А потім швидко пішли вперед «золотим коридором».

До своєї Голгофи – на блочний щит управління 4-м реактором.

«Золотий коридор» тягнувся майже на кілометр і забезпечував персоналу доступ до всіх місць АЕС. Напівосвітлені похмурі відсіки станції нагадували гігантський підводний човен.

Вдихаючи запах машинного масла, ми швидко крокували назустріч найбільшій ядерній катастрофі в історії людства. Але ніхто ні про що не здогадувався.

Крім мене.

Вузькі переходи та круті сталеві сходи, що сердито гримлять під нашими ногами. Тягнеться у вічність товста павутина різнокаліберних труб. Невдоволено відчиняються важкі металеві двері, пропускаючи вперед нічну зміну.

Я йду останнім. І мене починає бити дрож. Пересохло в горлі, й хочеться чогось випити. Хильнути б зараз коньячку вірменського!

Та я приречено йду назустріч смерті, втупившись розгубленим поглядом у білу спину невисокого чоловіка років тридцяти, який чомусь згорбився – наче щось відчував і не хотів нікуди йти.

Схожі на білих привидів, ми піднялися на десять метрів над рівнем землі. Хвилин дванадцять швидкої ходи – із одного кінця «золотого коридору» в інший. Потім знову піднялися вгору – і ми досягли блочного щита управління.

Підлога центральної зали четвертого реактора знаходилася ще вище. Треба було підніматися ліфтом угору на висоту десятиповерхового будинку.

Тут надійно закривали шлях вперед важкі й товсті сталеві двері, захищаючи операторів від радіації. За дверима сяяв сталевий дах четвертого реактора.

Ну ось і все.

Залишилося перейти межу. І відправитися на той світ.

Чортовий експеримент!

Треба було перевірити ключову систему безпеки реактора в разі раптового відключення електропостачання.

Планова перевірка. Нічого особливого.

Останній мирний вечір. І останній для багатьох із нас.

Зала управління нагадувала велику коробку без вікон. Відполірований камінь під нашими ногами. Низька підвісна стеля над нашими головами. І біле світло зверху – від захованих у стелі люмінесцентних світильників.

У глибині приміщення за сірим металевим столом сидів начальник зміни. І три оператори за довгими сталевими пультами, теж сірими. Чи то від утоми, чи то від безнадії.

Я байдужо дивився на пульти. Сотні перемикачів, кнопок, лампочок та сигналізаторів.

Від самої підлоги і до самісінької стелі завмерли панелі приладів. Підсвічені циферблати, телевізійні монітори, пера самописців, що повільно викреслювали параметри ядерної реакції на паперових стрічках.

Нічого не зрозуміло.

Навіщо я тут?

І раптом зрозумів – щоб особисто заглянути в безумні очі ядерного монстра.

На посту старшого інженера управління реактором миготіли два величезних підсвічених екрани. Вони показували, що відбувається наразі всередині четвертого реактора.

Якийсь худий довготелесий чолов’яга з маленькими темними вусиками і в окулярах уважно слідкував за ядерною реакцією. За його спиною згуртувалися ще троє операторів із денної зміни. Всі вони чекали на початок експерименту.

У сусідньому відсіку нервово ходив аскетичний високий чоловік років п’ятдесяти з гострим поглядом вузьких очей і рідким сивим волоссям. Він очікував на дзвінок із Києва.

Нарешті столичний диспетчер електромереж дав дозвіл – і нічна зміна враз напружилася. Настав час знижувати потужність реактора.

Високий аскет рвучко зайшов до зали управління. Потужність реактора сягала 720-ти мегават.  

– Зменшуй потужність! До двохсот мегават. Так буде безпечніше… – кинув він у спину довготелесому з вусиками.

Той заперечливо хитнув лисою головою.

– Ні! Випробування має пройти на повній потужності. Інакше ризикуємо втратити стабільність реактора…

Гуділи турбіни в машинному залі за товстою стіною. Поки що все можна було змінити. І не впасти в атомну прірву.

Але аскет наполягав. Довготелесий не погоджувався. Напружений діалог набирав оберти.

– Згідно з протоколом випробувань не можна знижувати потужність. Тоді не зможемо керувати реактором!