Глава 8. Іди – і не оглядайся

Я закричав від жаху. І враз отямився.

Не було нічого – ні розгромленого реактора, ні ядерного пекла, ні болючої смерті. Привиділося, мабуть.

Я знову в Зоні. По ту сторону реальності.

Один. Без коханої жінки. І без її фантома по імені Ігор.

І що робити далі?

Просто йти своєю дорогою. І можливо, дійти до заповітної мети. Або впасти на цій дорозі. Назавжди упасти в колючу траву Зони.

І розчинитися у забутті.

Чужий світ. Де я нікому не потрібен. І ніхто не потрібен мені…

Я повільно йшов роздовбаною дорогою. Потрісканий сірий асфальт дратував мій погляд, а чорні кущі заповзли на проїжджу частину та протягували до мене свої понівечені руки.

Колючки чіплялися за комбінезон, асфальт раптово провалювався під ногами, перед очима іноді плили червоні кола. І розпливався обрій Зони.

Серед покривлених сіро-зелених та рудих дерев несподівано виглянули світло-сірі громади багатоповерхівок.

Мабуть, це Прип’ять. Якщо я не заблукав у цьому паралельному світі.

Зліва щось забовваніло. Якась груда заліза. Придивився – там назавжди завмерла іржава гусенична машина, схожа на танк без гармати. Такими машинами ліквідатори валили Рудий Ліс, який прийняв на себе основний удар радіації.

Піднятий ківш не встиг повалити дерево. І воно вільно росло, купаючись в радіоактивних променях. Я проминув залізну потвору та почалапав далі.

І враз почув скрегіт за спиною. Рвучко обернувся і занімів від жаху – танк повільно розвертався в мій бік. Одна гусениця злетіла і безпорадно розстелилася на траві.

Але величезний ківш уже націлився на мене!

Я закричав і кинувся тікати. Однак пробіг всього лише кілька кроків. Ліва нога раптом провалилася в якусь яму. І земля враз стиснула мою ногу, наче в капкані.

Не втекти…

Я розпачливо шукав порятунку з цієї пастки. Смикав ногу – та земля не відпускала. Зона ловила мене – і нарешті піймала.

Мій «калаш» виплюнув коротку чергу в три патрони. Кулі дзвінко зрикошетили від ковша. Той загрозливо насувався, намагаючись розчавити мене своєю страшною масою.

Гусеничний монстр повільно сунув вперед. Ще кілька секунд – і 40-тонний танк роздавить мене. Маленька башта переможно дивилася на сталкера квадратним оглядовим віконцем.

Я розстріляв у потвору весь магазин і опустив непотрібний уже автомат.

Жити…

Так хочеться жити!

І Зона відразу відчула мій розпач. І неймовірну тугу за втраченим життям. І, мабуть, пожаліла мене. Як уміє жаліти сильна і красива жінка з глибокою душею.

Танк зупинився раптово – наче наштовхнувся на невидиму перепону. Завмер піднятий ківш, так і не опустившись на мою дурну голову.

Ліва нога легко звільнилася від сталевих обіймів матінки-землі. Я зітхнув з таким полегшенням, наче народився знову. Так воно й було, врешті-решт.

І важко рушив далі, обминувши безсилого залізного дракона. Ноги тремтіли, руки теж. Я дістав флягу і жадібно випив прохолодної води.

Приєднав до порожнього «калаша» новий магазин із патронами. Міцніше затягнув рюкзак. І неквапом пішов вперед, оминаючи старий ліс із рудими деревами.

І знову коричнева цупка трава чіплялася за мої «берци». І хотіла обплутати мене та повалити на землю.

Я вдихав хмільний запах трави, трохи гіркуватий і занадто духмяний. І обережно крокував далі, намагаючись не прим’яти траву.

Я не прагну нікому зробити боляче. Я просто йду до своєї мети. І ще не знаю напевне, до якої саме. Ти не губи мене, Зона!

Я ще нічого не встиг. Я ще на шляху. Стань моїм ангелом-охоронцем. Якщо захочеш. Якщо змилуєшся. І якщо я не надто багато прошу.

Я йшов вперед, опустивши важку втомлену голову під пекучими променями весняного сонця. А коли підняв її, то втупився поглядом у триметрову бетонну стіну. Через пролом увійшов на захаращену територію.  

Це був колишній завод «Юпітер», який випускав обчислювальні машини для військових та «чорні ящики» для винищувачів. Занедбані й покинуті виробничі приміщення сліпо дивилися на мене розбитими вікнами.  

Поблизу одного з корпусів застиг планетохід. Керований робот, який колись розчищав дах реактора 4-го енергоблоку. Машина була наполовину розібрана і мала жалюгідний вигляд.

Я підійшов ближче. І відразу робот ожив!

Кранова телескопічна стріла розвернулася і потягнулася до мене двома захватами. Закрутилися передні колеса, намагаючись виборсатися з купи брухту.  

Я блискавично скинув автомат і прицілився в потрощений лоб металевого звіра. Але не вистрілив. Нічого йому не вдіють мої кулі. Та й Зона не любить зайвої стрілянини. Зона взагалі ніяких «розборок» не любить.

На душі шкреблися чорти, по спині бігали великі волохаті мурахи. Та я опустив автомат і не робив жодної спроби втекти.

Просто чекав. Все одно від долі не втекти.

Залізна рука дотягнулася до мого обличчя. І завмерла.

Я теж мовчав і не рухався. Потім стріла так само повільно подалася назад. Колеса зупинилися. Вщух залізний скрегіт.

Минулося на цей раз. Чого це Зона перевіряє мої нерви?

А може, вона просто грається. Жартує зі сталкером. До тих пір, поки їй не набридне ця гра.

А жижки трясуться. Правда, сталкере?

Прощавай, робот. Я пішов далі. Хочу дізнатися, куди заведе мене Зона. І де кине напризволяще.

Всюди розруха. Уламки брухту, відірвані колеса, розламані металеві конструкції. Розбитий корпус лабораторії. Перекинуті проржавілі скелети автобусів і вантажівок. Роздовбані бетонні плити під ногами.

І крізь мертве залізо вперто пробивається життя. Дерева, кущі, трава. Зелений мох. Прозоро-зелений паросток піднімається вгору крізь розколотий бетон.

Заходжу в занедбаний цех. Під ногами сміття. Стіни до половини брудно-білі, до половини темно-зелені. Павутина в кутках. Розчахнуті настіж двері.

Вони протяжно риплять і легенько стукають мене в спину – ніби запрошують на екскурсію в розгромлене промислове містечко.