Глава 9. Пастка

Мегаполіс оглушив мене відразу. Багатоярусне місто хмарочосів піднімалося до самих небес.

І я відчув себе маленькою піщинкою на березі моря. Маленькою мурашкою в лабіринті гігантського мурашника.

Різнобарвні вогні широких проспектів і маленьких вуличок. Сірий натовп швидко рухався кудись у своїх справах. І всі були схожі одне на одного, як близнюки.

Світилися рекламою вітрини супермаркетів. І лунала чудернацька музика, у ритмі якої завзято снували жителі цього мегаполісу.

Неба не було видно. А десь там угорі маленькими пташками швидко літали боліди.

Я роззирнувся – і зрозумів, нарешті, чому люди були навдивовижу схожими. Вони мали однакову одіж. Усі носили сріблясті комбінезони. І я в своєму захисному камуфляжі разюче виділявся на тлі загальної маси.

Однак на мене поки що не звертали уваги. І це добре. Роздивлюся, що і до чого. І куди мені податися.

Я приєднався до натовпу і поплив у суцільній людській ріці. Може, кудись допливу.

Обличчя тих, хто йшов поруч, були якісь байдужі. Не втомлені, а наче застиглі – без емоцій і міміки. Наче сонні чи неживі.

Куди вони всі так поспішають?

Частина натовпу, у якій плив і я, раптом повернула направо. До величезної будівлі з прозорими вікнами.

Та зайти туди я не встиг. Чиясь міцна рука висмикнула мене з натовпу. Високий молодий чоловік у коричневому комбінезоні з синіми шевронами. Недовірливий пильний погляд чорних очей. Відкритий захисний шолом. І зовсім без зброї.

– Ти хто такий? І звідки взявся?

Нічого нового. Чомусь усі заповзялися розпитувати мене – хто я і звідки. Немає спокою для самотнього сталкера.

– Щось не дуже ввічливо мене тут зустрічають… Зразу хапають за шкеберки! А де хліб-сіль? Червона килимова доріжка? Дівчатка з ескорту?

Погляд молодика не змінився. У них, видно, у всіх такі погляди. Не довіряють людям. А дарма.

Страж порядку не відпускав мене, міцно тримаючи за руку. Люди з натовпу не звертали уваги на інцидент. Мабуть, у них не прийнято втручатися в чужі справи.

– Я просканував тебе. Ти не значишся в жодній базі даних. Ще раз запитую – хто ти такий?

Цей командирський голос і менторський тон почали мене дратувати.

– Я мандрівник. Сьогодні я тут, а завтра буду на іншому краю Всесвіту… Чи у вас завжди так негостинно зустрічають туристів?

Коричневий хлопець проігнорував моє запитання.

– Підеш зі мною! І не намагайся втекти… Чужаків тут відразу знищують!

Та я рвонувся вбік. Викрутив його руку. Звільнився від захвату – і вдарив кулаком у груди. Страж відлетів на кілька кроків.

Зброї у нього немає. Значить, є всі шанси вирватися з пастки та втекти.

Але я помилявся. Зброя була непотрібною цьому хлопцеві.

Він блискавично викинув вперед праву долоню. І мене відразу так скрутило, що я засичав від болю. Упав на тротуар і покотився – подалі від цього монстра.

Байдужі люди кинулися врізнобіч. Я підірвався і теж побіг. Звернув у якусь маленьку вуличку. Заскочив у відкриті двері.

Чиєсь злякане обличчя промайнуло переді мною. Геть з дороги!

Відштовхнув якогось чоловіка. Кинувся у кімнату. За спиною розпачливо закричала жінка.

Перекинув маленький столик. Ударився плечем об шафу. І вистрибнув у розчинене овальне вікно.

Дивна ритмічна била у самі вуха. І змушувала рухатися. Разом із натовпом. Із сріблястою юрбою байдужих людей. Мешканців цього гігантського мурашника, що зметнувся до самого неба.

Погоні не було. І я трохи заспокоївся. І даремно.

На вулиці мене чекав коричневий страж порядку. Можливо, хтось інший, а не той, який намагався затримати мене.

Я з розбігу ударив його ногою. Та удар пронизав повітря. Мій супротивник зробив невловимий рух і легко зійшов із лінії атаки.

І підняв обидві долоні. Потужний енергетичний вихор відкинув мене метрів на три. Я врізався в сіру стіну будинку. І застогнав від болю.

Ні, не здужаю я цього бійця!

Треба тікати. І чим скоріше, тим краще.

Я насилу відліпився від твердої поверхні стіни. І побіг по темному тротуару.

Сріблясті люди сахалися в різні боки, звільняючи мені шлях. І я біг щосили, навіть не обертаючись назад.

Коричневий поліцейський не побіг слідом за мною. Навіщо, коли я у них на прицілі сканера. Куди я дінусь?

Я розкидав трьох сріблястих. Обличчя у них витягнулися від подиву. І втратили свою байдужість.

Видно, нечасто у них трапляються такі події. Звикли до порядку, а тут хтось забрався до їхнього затишного світу та влаштовує бої місцевого значення. І збиває з ритму спокійне життя.

Мій внутрішній голос підказував, що я не сховаюсь у лабіринті цього багатоярусного мегаполіса. Схоже, що тут знайдуть і таку піщинку, як я.

Гірлянди різнокольорових вогнів уже стали дратувати, як і сірі люди навколо.

І лише коричневі стражі лякали мене. Змушували пульсувати небезпекою. І нервуватися.

Це пастка. І я з неї вже не виберусь.

Треба змінити одяг. А то мене видно зразу. Роздягну якогось сріблястого – і заховаюсь серед натовпу.

Давно не бігав я. Захекався. І зупинився. Роззирнувся – не видно коричневих. А сірі пливуть собі звичним маршрутом. Чи то на роботу, чи то розважатися. Хоча на відпочивальників вони не схожі.

Чорт із вами з усіма!

Я нирнув у натовп і поплив разом із сріблястими. Ми повернули до прозорої громади супермаркету.

Опинившись усередині, я трохи заспокоївся. І поспішив до зали із продуктами харчування. Непогано було б щось купити та поїсти. А то зголоднів, блукаючи різними світами.

Красива дівчина у помаранчевому комбінезоні завчено посміхалася. Мабуть, їй остогиділо вже клеїти на свої коралові вуста одну й ту саму посмішку, розраховану на набридливих клієнтів.

Та запитати красуню я ні про що не встиг. Поруч із нею несподівано з’явився коричневий хлопчик. Міцний такий хлопчисько – на голову вищий за мене.