Глава 10. В гостях у чорної відьми

Тиша…

І так хороше на душі, наче я повернувся додому. Назавжди.

І не треба нікуди бігти. І рятуватися від ворогів. І берегтися усіляких пасток.

Я відкрив очі. Довго дивився в чорне зоряне небо. Прозора стеля зливалася з небом, і Чумацький шлях губився десь у безвісті.

Так спокійно. І така велич Всесвіту, що дрібними здаються всі наші людські справи.

І тут я згадав усе. І підхопився на ноги. І здригнувся.

За прозорою стіною мерехтіло всіма кольорами веселки величезне місто. І губилося десь там унизу.

Зачарований цією картиною, я насолоджувався урбаністичним пейзажом. Потім роздивився, де ж я опинився після шаленого польоту на боліді.

Простора кімната з прозорими стінами та стелею. Вся підлога – наче м’який килим. На ній я і спочивав смачно, поки не згадав, куди мене закинула доля.

Камуфляжу мого немає – здерли, гади. Забрали все, що пов’язувало мене з минулим.

Навзамін одягли в білий комбінезон. Добре, хоч не в сріблястий і не в коричневий.

Ця біла хламида щось дуже нагадує білі гамівні сорочки в психіатричних лікарнях. Та мені ой як не хочеться бути пацієнтом. Чи цікавим матеріалом для наукових досліджень.

Однак вибору в мене немає. Треба розібратися, що тут відбувається. І навіщо я їм потрібен. А тоді вже рвати кігті з цього мурашника.

І ще б пожерти чого-небудь. А то вже забув, коли їв нормально.

Лише подумав про їжу, як просто переді мною виникла маленька таця. На ній високий смарагдовий келих. І більше нічого!

Не дуже щедро тут пригощають гостей із паралельних світів. Як не дають поїсти, то хоч утамую спрагу.

Густий ледь солодкий напій виявився приємним на смак. Я вихилив келих за кілька ковтків. Поставив на тацю – і вона повільно розчинилася в повітрі.

Ти ба, як придумали. І кухні не треба, і столової теж.

Як не дивно, але після того напою я відчув себе ситим і задоволеним життям. Цивілізація тут у них – не те, що в нас.

А якщо в туалет захочеться?

Видно, це розумна квартира. Бо миттєво читає думки. І пропонує послуги.

Чорний ліфт спустився із зоряної стелі. Відчинилися двері – і я ахнув. Туалет і ванна в одному флаконі.

Я прив’язав свого коня, та купатися не став. Не час іще ніжитися у ваннах.

Споглядання двох всесвітів – зоряного та мегаполісу – швидко мені набридло. Потрібно шукати вихід. Із цієї домівки. Та із цієї пастки теж.

Комбінезон зручний, хоча колір мені не до вподоби. Я трохи пройшовся по кімнаті. Рухатися можна.

А ось нормального взуття мені не дали. Замість надійних «берців» – якісь шкарпетки.

Та все це дурниці. Треба розвідати, що і до чого. І де господарі цього помешкання. І куди подівалася дама з пронизливими чорними очима.

Внутрішня стіна раптом втратила прозорість. Замінилася, затуманилася. І розсунулася в обидві сторони.

Назустріч мені вийшла жінка. Висока. Струнка. І надзвичайно впевнена в собі.

І я загальмував, ледь не зіштовхнувшись із нею.

Чорний комбінезон фурії. Біле випещене обличчя богині. І важкий погляд. Не жіночий. Демонічний.

На душі в мене зашкребли кішки. Такі ж чорні, як і власниця цієї квартири. Темно-каштанове волосся вільно падало на її плечі. Груди невеликі, але так високо підняті, що разом із ними, мабуть, у чоловіків піднімається і щось інше.

Тонка талія. І пружні стегна, сильні й рухливі. Коли жінка йшла, ці стегна вихитувалися так, що навіть закінчений імпотент враз пригадував, що на світі є основний інстинкт.

Та, крім нього, є ще один інстинкт – самозбереження. Я відчув нутром, яка це небезпечна жінка. Тікати від неї потрібно відразу!

Але тікати не було куди. Тому я стояв навпроти неї – і намагався не втонути в чорній безодні її очей.

– Ми чекали на тебе! Довго чекали… І знищували всіх прибульців. Вони завжди несуть загрозу нашому світу… – її проникливий голос, майже шепіт, огортав мене невидимим енергетичним коконом.

Цей голос легко входив у мою душу. І змушував коритися. І йти слідом за повелителькою. Іти рабом, приреченим на страждання.

– Чому саме я? – мій голос відразу став хрипким від хвилювання.

Маленький рівний носик, тонкі вуста. Рожеві й звабні. Вигнулися презирливо. І ця посмішка розлютила мене.

– І хто ти така, щоб вирішувати мою долю? Чекали вони мене… І чим я можу загрожувати вашому щасливому світу? Де все у всіх є. І немає жодних проблем… Крім коричневих інквізиторів і чорних відьом! Такі щасливі обличчя у ваших сріблястих мурах, що плакати хочеться. Байдужі до всього фізіономії. Крім власної безпеки…

Чорна красуня посміхнулася мені. Напрочуд ніжно. Як близькому чоловікові. Як своя своєму. Наче ми з нею були однієї крові. Чи перепліталися душами в одному ліжку.

– Я – Верховна Жриця! І я вирішую долі всіх, хто живе у цьому світі. У моєму світі…

Ця дивна жінка вивчала мене, наче сподівалася знайти підтвердження власним здогадкам.

– Ми чекали на Вісника. Посланця з іншого світу! Як прийде той, хто мандрує світами, то він порушить гармонію буття і збурить суспільство. Йому захочеться змін! А вони нам не потрібні. У нас панують спокій і мир! Ми вже пройшли епоху громадських переворотів. І внутрішніх війн… Ми хочемо жити щасливо!

Пронизливий погляд чорнявки поступово доходив до межі ніжності. Так ми ще й друзями станемо до кінця розмови.

– Ті, хто приходив до тебе, не були Вісниками. Але ми нейтралізували їх – про всяк випадок. А ти схожий на Вісника!

Мені не дуже вірилося у ці нісенітниці. Та я уважно слухав, щоб зрозуміти всі тутешні розклади. І знайти ту єдину маленьку шпаринку, через яку мені вдасться вислизнути з цієї пастки.

– А ти схожа на чорну відьму! І на валькірію. І ще на амазонку… Та дуже красива. І надзвичайно сексуальна! Та мене цікавить лише одне – як мені забратися геть із вашого гостинного світу. І повернутися додому…

Валькірія засміялася. Щиро. Від душі.