Смертельна вода

Життя як море, синє і безжальне
 Таке далеке з берегом близьким
 Таке глибоке буйне і печальне,
Але прекрасне з відблиском ясним.

Там повсякчас припливи і відпливи
 Хвилини шторму - топлять кораблі,
 Там зорепад в бурхливі ночі зливи -
Життя стирає з проявів землі.

І там душа крізь простір на розп`яття ,
 І там любов, у сутінках надій
Там вища сила, ну і віра в щастя
І ореол всіх нездійсненних мрій.

Там манять нас безмежності простори
Та й важко в світі без натхнення жити
 Скажіть мені хто бачив Чорне море
І хто зумів його не полюбити?

© Марина Мариніна
Маленька дівчинка стояла заворожена багряним сонцем, яке опускалося в самісіньке море.
— Якщо загадаєш бажання, воно обов'язково збудеться — сказав батько, який стояв поряд.
Хоч їй було всього шість, вона однаково не вірила в такі «дитячі штуки»
— А коли збудеться?
— Не одразу. Тоді коли найбільше цього потребуватимеш.
Вона закрила очі. Примружила сильно й не знала чого б хотілося. Спочатку подумала про ляльку, а потім мультфільм «Аріель» згадала.
«Русалкою хочу стати»
Раптом велика хвиля постала стіною над дівчинкою і чоловіком.
— ТАТУ — закричить.

— ТАТУ!
Очі розплющила.
Русоволоса дівчина, якій вже було дев'ятнадцять лежала вся мокра від поту в маленькій кімнаті гуртожитку, який розташований навпроти скверу Паустовского. Ноги на холодну підлогу й пішла за теплим халатом.
Ця осінь видавалася найхолоднішою з усіх, які пам'ятала. А можливо так здавалося через те, що ще не включили опалення.
— Лізі, ти чого так рано?
Сусідка Галя по кімнаті мала темні  круги під очима, а коли примружилася здавалася схожою на нічну Мару.
— Спи — наказала Ліза.
— Мені здалося, чи ти кричала?
— Здалося.
В туалеті вже з думками збиралася. Цей сон бачить вже напевно зо два тижні. Не те щоб боялася… але це те, що було по-справжньому.
 У шість років, вона востаннє бачила свого батька. Той день, коли батько повів її на прогулянку аби подивитися захід сонця – пам'ятала до дрібниць. Батько був капітаном дальнього плавання, і вже завтра він мав рушати в дорогу. Пам'ятає, як сумувала, але не здогадувалася, що ця розлука буде в ціле життя.
— Тату, ти надовго? — питала заглядаючи в батькові безодні, кольору синього моря очі.
— Ні, люба! Цього разу не довго.
А потім через деякий час мамі зателефонували й повідомили про смерть всього екіпажу.
Сліз вже не було. Але ці нав'язливі сни неабияк труїли душу.

Коли повернулася в кімнату помітила, що її телефон наполегливо вібрував.
— Лізі, а я думав, що ти спиш! — почула в слухавці голос Дена. 
Ден був її хлопцем, але як вона сама про нього думала «гаманець на розваги»
— Ти що так рано? — прошепотіла — Галя ще спить.
— Мені стало сумно. Згадав тебе і захотілось почути твій голос.
Такі витівки Ден влаштовував не раз. То зателефонує серед ночі, то фотографії цицьок просить, то взагалі непристойності з розставленими ногами... Ці відносини хотіла обірвати ще місяць тому, але через брак коштів – вагалася.
— Я передзвоню тобі після восьмої — сказала і вибила.
Їй здавалося, що Ден кохає по-справжньому. Так щиро, ніжно, але всього того не хотілося. А чого прагнула? Сама не знала, але точно не відносин.

Покидаючи гуртожиток по звичці: вирівнювання волосся, темний макіяж, юбочка коротенька з косухою.
— Не дивно, що на тебе Ден запав — сказала Галя малюючи губи червоною помадою.
Ліза і сама вважала себе нівроку. А от Ден був найгарнішим студентом на економічному факультеті. От лише навчався на четвертому курсі, а Ліза з Галею на другому.
— Пощастило…
— Хоч тобі віддам? — запитала Ліза цілком серйозно.
— Якби ж так можна було — засміялася Галя.
Галя не була красунею по стандартним міркам: низька зростом – метр п'ятдесят п'ять – не більше; кучеряве темно-русе волосся, ніс картоплиною, маленькі губи. До того страждала від прищів.
— Як там мама? — запитала Галя дорогою до університету.
Лізина мама після смерті батька почала хворіти. Вона бачила сни й «видіння» ніби батько живе на глибині Чорного моря. Не раз кидалася в воду, аби жити разом з ним.
— Пустіть — кричала до всіх, хто не давав їй втопитися.
І Ліза не вагаючись після повноліття почала підробляти всіма доступними способами, аби тримати маму у приватному пансіонаті для людей з психічними розладами.
— Все добре — відповіла.
Її гнітило те, що всі знають про проблеми з мамою. Одеса хоч містечко і не маленьке, але якщо тут проживати з самого дитинства, то всі про тебе знатимуть.

Пари здавалися нудними. Дівчина все життя мріяла піти в поліцейську чи морську академію, але коли прийшов час обирати – завагалася.
 «Ти ж дівчинка» — згадувала слова, які говорили всі від родичів до вчителів — «Хіба це професія? Там одні нелюди», «Це небезпечно» і саме абсурдне «Ти занадто гарна, щоб тебе гамселили або втопили в морі»
От і обрала банальну професію економіста. Вчитись любила, але думати про роботу не хотілося. Зараз працює офіціанткою в нічному клубі й навіть така роботи до вподоби більше, чим сидіти на стільці в офісі, банку чи ще якоїсь організації.
— Псс, чуєш? — голос Галі.
Ліза виринула з власних думок.
— Ми з Ніною хочемо на море піти скупатися. Ти з нами?
Ліза ледь стрималась від сміху.
— Це як? Холодно ж.
— В цьому і суть. Закалимося.
— Ми в гуртожитку живемо. Тож вже закалені — сміється.
 Ніна, яка сиділа попереду розвернулася.
— Пішли — прошепотіла — Буде весело.
— А переодягнутися?
— Та нічого нам не буде.
Ліза любила авантюри, але ж не любила холод. Зрештою погодилася, бо рутина відбирала всю радість існування: гуртожиток, університет, робота в нічному клубі – і так по колу. Воно рвалося лише на вихідні, коли Ліза приходила навістити маму.
Худорлява з вицвілими від сліз очима вона останнім часом поводила себе дивно. Всміхалася дочці й казала, що вже здорова. Додому просилася.
І Ліза б залюбки, тільки у квартирі мами квартирантів тримала, без їхніх грошенят не уявляла, як можна прожити й виділяти кошти мамі на лікування та пансіонат.

— Куди підемо? — не могла визначитися Галя.
— Давай на Жовте каміння! — запропонувала Ніна.
На тому і погодилися.
Лізі було байдуже де. Аби скоріше прийти – поплавати з хвилину й вийти з холодної води. А думки про те, що вийшовши з води буде більш холодно – гнала геть.
«Щоб щось змінилось, потрібно робити щось інше, ніж зазвичай» — повторювала собі.

Жовте каміння – це не пляж, а скоріше локація для фотографування туристів. Осінню тут немає людей і назвали це місце так, бо на самому березі ніби скали розташоване велике каміння.
— Давно тут не була — сказала Ніна, — Напевно востаннє ще, коли в школі навчалася.
— Теж мені давно — втрутилася Ліза — Всього два роки тому.
Дівчата засміялися.
— Всього два роки — замислилася Галя — А здається, що ми тільки завершили одинадцятий клас.  
Дівчата швидко роздягнулися, залишивши лише спідню білизну. Одяг на сумки кинули.
«Була не була»
Побігли троє до води.
— ААА — закричать, коли забігли у воду.
— Це була твоя ідея — сміючись кричить Галя до Ніни.
— Хіба? Це ж ти запропонувала.
— А вб'ю вас обох — сміється Ліза.
Дівчата не відчували дна під ногами. Плавали цокотівши зубами.
— А давайте хто далі запливе, тому оплатимо обід у їдальні — запропонувала Ніна.
— Ти ж плавати не вмієш — сміється Ліза.
— Це я не вмію?
І як посуне далі у воду, а дівчата за нею.
Плавання завжди була сильна сторона Лізи й коли та відпливла від дівчат на метрів десять, вони закричали:
— Вертайся, ти перемогла.
Ліза втішена перемогою почала гребти до подруг. Ті й собі направилися до берега. Близько через дві хвилини Ліза зрозуміла, що не наближається до берега, а навпаки її несе в море.
Думок не було. Лише страх, який заважав зосередитися. Вона кидалася вперед зі всіх сил перебираючи руками, аби наблизитися до берега, але той лише віддалявся.
Раптом вона відчула дотик до щиколотки, це було щось схоже на дотики риб, але вони тягнули її під воду.
Вона намагалася боротися, але марно. Раз по раз море поглинало її з головою, а вона зі всіх сил намагалася тепер не доплести до берега, а бодай не втопитися.
Паніка наповнила все тіло. Вона підіймала руки, аби вхопити хоча б небо. Знала, що це не можливо, але зараз залюбки повірила б в диво.
Ліза не хотіла помирати… не зараз… не такою молодою. Життя не пробігало перед очима, не було ніякого світла в кінці тунелю, її просто огорнув відчай від того, що смерть пришла в той момент, коли вона ще не встигла пожити. У неї не було коханого чоловіка; вона не заведе дітей й не побачить, як вони народжують своїх дітей; Вона востаннє набрала повітря на повні груди й знала, що вже через декілька секунд мимоволі вдихне смертельну воду.