Жертва

Лізу розбудив ритмічний шум хвиль. Їй здавалося, ніби вона лежить на гамаку і повільно гойдається. Мимоволі  відкривши очі побачила безліч різноколірного каміння, на якому відігравало сонячне світло.
«Де це я?» — не одразу зрозуміла.
Рукою провела по матраці, на якому лежала. Рука була тоненькою, біло-блакитного кольору, а пальці набагато довші ніж були до цього. Ліза завмерла. Це були не її руки, не її пальці. Вона направила погляд далі до ліктя, де увагу привернуло довге, густе біле волосся, яке розліталося у різні боки. Тільки зараз зрозуміла, що знаходиться у воді.
«Це ж сон?»
Але на сон не було схоже, бо відчувала все, що було навколо.

Вона ковзнула поглядом нижче аби оглянути «своє» тіло.
Бездоганна білосніжна шкіра не мала жодного недоліку, хоча до цього мала на животі родинну пляму. Голі груди були явно на два розміри більші чим до цього. А талія була тоненькою і хтиво вигнутою… Але там де повинні починатися стегна, шкіра переходила у щільно розташовані одні до одного лусочки. А там  де мали бути ноги, Ліза побачила хвоста, який закінчувався величезним роздвоєним віялом плавника.
— Твою ж мать! Я риба?
Спробувала поворухнути плавником і відчула якесь дивне, до цього невідоме відчуття. Їй сподобалось, як вода проходить по лусочках.
Тільки зараз помітила, що сидить на матраці, який був в середині великої мушлі, схожою на ту, що роду Pinctada.
Колись батько привіз схожу з дальнього плавання, але ця була розміром в три метри.
Вона встала і спробувала пропливти.
— Ого яка я — сказала собі й почула, що і голос змінився.
Він звучав незвично сексуально.
— Ти ба! Я русалка? Та не якась там «Аріель» з мультфільму. Прямо Мерлін Монро тільки з хвостом.
І засміялася, ніби в істериці.

Видихнула. Жагу сміятися втихомирила. Тривога – ось через що хотілося сміятися.
«Візьми себе в руки» — твердила собі.
Очі зажмурила, до обличчя тоненькі руки приставила.
— Паніка нам ні до чого!
Відкрила очі й вирішила знову себе оглянути.
Ніщо так не привертало увагу, як блакитно-зелений хвіст, який вигравав різними барвами, коли дівчина рухала ним.
Як би не було дивно від самої ситуації, вона признавала, що була дуже гарною.

Попри це Ліза  відчувала якусь внутрішню силу. Ніби  потоки енергії мчать з шаленою швидкістю по всьому тілу.
Вона почала прислухатися. Ця енергія в середині неї ніби інстинктивно давала їй зрозуміти, що її ніби кличе вода.
Прислухалася ще раз.
Ліза оглянулася і зрозуміла, що навкруги золоті стіни, а вона скоріше всього в якомусь морському будинку.
Вода кликала її вийти.
Зібравшись духом, вона тріпонула хвостом і направилася до широкого дверного отвору, який був теж із золота.

Коли випливла тільки й зуміла здивовано відкрити рот. Безліч маленьких риб плавали поряд, морські коники та ще оточували різноколірні рифи та водорослі.
— Слава великій богині Артрескі! — почула голос.
Вона примружила свої голубі очі й побачила двох чоловіків. Один худенький, з тоненьким зеленим хвостиком, а в іншого з широким торсом -  червоний хвіст. Їхні обличчя виказували велику пошану.
Ліза оглянулася, аби зрозуміти, що відбувається.
Чоловіки схилили голови.
Дівчина від хвилювання сама схилила голову і склала перед собою руки.
— Псс — почула від худенького чоловіка — Це ти богиня.
— Я? — показала пальцем собі в груди, ніби не вірила.
— Ні, ні, я просто…
А що просто? Сама не знала, що відбувається.
— О велика Артрекса! Прийміть наші дари в знак нашої вірної служби!
Він не відводячи погляду від дна моря показав рукою на скриню.
А от худенький був не такий скромний, постійно очі підіймав і Лізі здалося, що оглядає її великі, голі груди.

До скрині обережно підпливла. Заглянула. Там побачила прикраси, каміння і… ліфчик? Правда не з тканини, а з мушлі.
— Псс — до худенького — Це тут обов’язково?
— Так — прошепотів той.
«От трясця!»
Думала, що хоч на дні моря без цих парашутів обійтись можна.
А от з іншого боку – цей худий з зеленим хвостом, ще той збоченець.
— Як тебе звати? — голосно запитала худого, а сама намагалася одягнути конструкцію з мушель на свої пишні груди.
— Фір — відповів той, підглядаючи.
— Як смієш розглядати свою богиню? — хотіла сказати грізно, а вийшло якось ніжно.
— Пробачте — сіпнувся той і одразу опустив голову.
Лізу навіть потішила така ситуація. Голівку гордо підняла.
«Це напевно мої володіння» — подумала.
— Я втомилася. Буду в себе — сказала і розвернулася.
Тільки зараз помітила, що золота будівля мала жертовник.
— Ви тут мені жертви приносили? — запитала оглядаючи квадратний мармурний стовп.
— Так, о незрівнянна богине справедливості.
— І що ви приносили?
— Ем-м — голос Фіра — Хіба Ви не приймали наших жертв?
«Що він верзе?»
— Приймала, приймала.  
Сама піднялася, хвостом тріпонула і направилася до дверного отвору в «свій храм».
— Фіре, за мною — приказала, коли вже зникла в будівлі.
Сіла на білий матрац у своїй мушлі. 
«То напевно мій трон» — подумала.
Фір підплив ближче й опустив голову.
— Розповідай. Хто я така, що тут роблю.
Здивований прислужник храму насторожено глянув з під лоба.
Ліза не помітила його погляду, бо її увагу привернули великі риби, які запливли в храм. Спочатку злякалася, а потім заплескала в долоні.
— Чи не краса?!
Жваво почала плавати по храму, аби роздивитися усіх риб. Вони були приязні, а деякі махали хвостиками ніби собачки.
— Фіре, чого ти став?!
Прислужник підплив до Лізи.
— Чого накажете?
«Ну і занудний»
— Мені здається це сон!— призналася — Але найкращий сон із всіх, що коли-небудь у мене були. Ти так не вважаєш?
Фір підняв очі. Він дивився на Лізу, як на божевільну.
Помітивши цей погляд, вирішила не псувати сон, через скнару Фіра.
— Добре — поблажливо мовила і попливла до мушлі-трону — Розповідай мені все.
Прислужник підплив і видихнув, ніби нарешті дочекався того, чого хотів.
— О велика богине роду Рубус. Ваші скромні слуги кликали Вас і ось Ви тут. Дякуємо.
І як звалиться на дно, б'ючи поклін, аж пісок дна воду скаламутив.
— Так, так, так. Що за Рубус?
Прислужник підняв одну брову.
— Дві тисячі років тому Ви обіцяли повернутися, коли нашому роду загрожуватиме небезпека.
— А-а-а — вирішила викрутитися — Пам'ятаю. Було діло.
— Тому наш народ приносив Вам жертви протягом п'яти років. За цей період ми втратили багато наших русалок — він видихнув, заглушуючи душевний біль — Мардо не дають спокою весь цей час.
— Хто такі Мардо?
— Люди, що на суші — створюють екологічні катастрофи. Зараз відбувається танення льодовиків в Антарктиді. Розмерзаються первісні створіння. Дві величезні акули, розміром, як ціле місто. Ми назвали їх Мардо, від слова Мардос – чаклуна, якого Ви перемогли дві тисячі років тому.
«А це вже не сон»
Знала, що світі відбувається глобальне потепління, хоча ніколи не сприймала це близько до серця.
— Ой, так… це глобальне потепління. Від нього одні проблеми.
Прислужник все ще лежав на дні.
— Фіре, все. Давай без показухи.
Той встав, а Ліза тоненьким пальчиком голівку почухала.
— І як перемогти тих ваших Мардо?
— Ще за імператора  Місру Молі ми знайшли у печері давню книгу. Там було старе пророцтво про акул Мадро. Їх може перемогти лише тризуб великої богині Артрекси.
— Тризуб? Ну я прям точно буду, як Аква-мен.
Фір знову витріщився, як на божевільну. Потрібно було викрутитись.
— Ну не дивись ти так злісно — ніжно промовила — Мене ж тут дві тисячі років не було. Пам'ять так собі зараз у богинь, там де ми живемо нас вантажать безліччю непотрібної роботи, то реферати, то семінари, а ввечері взагалі робота офіціантки… Ой, заморилася. Сюди потрапила – треба тепер народ свій рятувати від кровожерливих акул.
— Мардо – поправив прислужник.
Він почав набридати.
— Фіре, позви краще того з червоним плавником.

Прислужник миттю скрився з храму, а Ліза думала, що якщо це сон, то потрібно брати з нього максимум. Такого явно більше ніколи не повториться.
— Слухаю Ваша божественна високість!
Цей прислужник був настільки сексуальним, навіть його великий червоний хвіст пасував до його брутального рудого волосся і бороди.
— Мені потрібен головний командувач, цар, чи хто тут у вас…
Не відриваючи погляду від дна, рудий прислужник почав говорити:
— Незрівнянна богине Мудрості, я лише Ваш раб, слуга – не більше. У нашого народу є цар Альбус і цариця Есфіра. Коли буде Ваша ласка – я приведу їх до Вас.
«До мене самих царя і царицю?! Не погано»
— Так, велію тобі привести мені їх негайно!
— Пробачте мою сміливість. Скажіть лише, чи потрібні Вам служниці?
«Служниці? А це круто!»
— Вони русалки?
— Так, моя повелителько!
— Приводь. Тільки не веди красивіших за мене.
— Що Ви?! Ніхто не посміє бути красивішим за богиню Артрексу.
«Ну і лестить» — подумала, а сама посміхнулася.
Коли прислужник уже наблизився до дверного отвору, крикнула до нього:
— І їсти, щось принеси, - гукнула - Дві тисячі років — сама до себе — Голодна, як собака.

Чомусь знаходячись на дні моря, де навколо плаває безліч різних риб захотілося суші. Та так сильно, ледь не заплакала.
— Зла іронія.
Очі примружила.
«Якщо це сон, то я легко зможу навіяти все, що схочу»
Замружила один раз, другий. На третій раз побачила перед собою Фіра.
— Богине, мені сказали, що ви зголодніли. Я приніс Вам плоть дельфіна.
«ЩО?»
На великій срібній таці худенький Фір ледь тримав розрізаного блакитного дельфіна.
— Як ти смів? — прошипіла.
— Пробачте, але по закону після пробудження богиня має з'їсти жертву.
«Жертву?»
— ДЛЯ ЧОГО? — перейшла на крик.
У Фіра помітно почав тремтіти плавник. Лізі стало жаль прислужника, адже він лише виконував звичай.
Вона витягнула перед собою білосніжну руку і провела по гладенькій шкірі мертвого дельфіна.
— Я не можу на це дивитися — сказала пошепки.
— Кров за кров. Смерть за смерть — сам собі сказав Фір.
— Що ти маєш на увазі?
— Мардо винищують наш народ сотнями за сотню. Ми в свою чергу носили Вам дельфінів. Ті знали, що мають померти, тому самі припливали, аби викликати Вас.
«Який жах. Такий сон мені не подобається»
Вона стисла тендітною рукою м'ясо дельфіна. Силою, яку відчувала в собі швидко відірвала шматок плоті.
Аромату не чула, швиденько запхнула шматок в рот і крізь сльози жувала. Зараз відчула, що її зуби тепер значно гостріші, бо здатні легко пережувати плоть. На дивний смак не звертала увагу. Їй здавалося, що вона проковтнула не плоть, а саму душу бідолашного дельфіна.
— Після цього Ви більше не будете приносити мені такі «дарунки»?
— Як накажете.
— Стоп, стоп. Все. Я жертву прийняла. Своє виконала. Тепер несінь мені морських фруктів, водоростів, чи, що ви там їсте.
— Слухаюсь — сказав перед тим, як виплисти з храму.