Глава 5 — Потайсвіт

Глава 5 — Потайсвіт

Цей поцілунок був для мене найсолодшим з усіх. Напевно, це я так думав тоді. Коли дівчина відсторонилася та поглянула на мене своїми вугільними очима, я наче застиг від її краси. Вона почала манити мене пальцем. Зазивати, а я й пішов. Піднявся на ноги та йшов, а вона все манила мене піснею. 

— Ти хочеш бути зі мною? — запитувала вона мене.

— Так, — зачаровано мовив.

— Тоді ти підеш за мною?

— Так...

Я вже ступав у болото, провалюючись у мул по коліна. А вона, навпаки, пливла, мов русалка. 

Не знаю, що мною тоді керувало, але, певно, і дійсно чари болотяної діви. Я вже був по пояс у воді, коли вона підпливла та поклала мені руки на плечі. Я поглянув на неї. Її очі блищали на місячному сяйві.

Губи розтягнуті у дивній посмішці. Вона грайливо почала пестити моє волосся на голові, а потім опускати свої руки нижче. Вона почала мене лоскотати, а я почав сміятись, забувши триматись на воді. Не міг навіть протистояти її рукам. Просто пішов під воду. Моєму погляду впали її гусячі ноги, через сяйво місяця я міг їх розгледіти. Наче й дійсно чари. Болотянка продовжила мене лоскотати, занурившись зі мною під воду, аж допоки я не почав захлинатись болотяною та грязьовою водою. Коли все ж горло почало пекти та здавлювати в спазмі, я побачив темряву. 

«Що зі мною?» — пролунав мій голос відлунням в темноті. 

Я довго не міг збагнути, де знаходжуся, аж допоки мені не почала вимальовуватись картина, як ми з Павліном читали про Болотницю. Такі веселі і безтурботні. Я стояв біля нашого столика, немов привид. Вони мене не бачили, тобто я і мій друг. 

— Ти тільки послухай,  — усміхався Павлін та показав мені на телефоні свою знахідку, а я почав читати в голос. 

—  Болотниця — вона схожа на русалку. До пояса Болотниця — вродлива дівчина, але ноги у неї — потворні гусячі лапища. Щоб їх не було видно, Болотниця сидить у гущі з трав, або використовує чари, аби їх приховати. Щоб приманити подорожнього, Болотниця гірко плаче. Хто підійде її втішити, того підступна діва тягне на дно болота.    Болотницею стає дівчина, що потонула в болоті. З усієї нечисті вони, мабуть, найкрасивіші: навіть гарніші від русалок. Русалки прозорі і бліді, а Болотниці виглядають як справжні, живі жінки, чим і користуються. Посмішка у господині болота чаруюча, а голос до того вкрадливий, що в саму душу проникає. — я здивовано поглянув на свого друга, той зараз знову вигадає якусь маячню. 

— Давай поб'ємось об заклад, що ти злякаєшся та втечеш з болота перший? — почав дивувати мене Павлін. Він завжди вмів шукати пригоди на свою п'яту точку. От і зараз він не виправний. 

— Ти знущаєшся? — не вірячи своїм вухам, запитав я в нього.

— Та ти злякався? — почав сміятись він з мене, а мені стало моторошно. Я не боявся, але й іти туди не дуже хотілось. 

Я зараз стояв і при кожній їхній розмові згадував, про що я думав і що я говорив, хоча з боку було не чутно, але я домальовував ще й свій внутрішній голос. Наче то дійсно я говорив з другом. Хоча про що я? То і справді був я. Більше нікому.

Я опинився знову в темряві. Неначе я в потаємному світі, де немає життя. Лише темрява та мій вигаданий «потайсвіт».

Я міг малювати собі різні картинки, які тільки забажаю. Повертатись в минуле та проходити його знову по кілька разів, але я ніколи не міг потрапити в майбутнє, бо його в мене ніколи не було й не буде. Як би я не хотів цього визнавати, але я мертвий. Мені б хотілося так не думати і жити по-іншому, але я все ж лишився і без машини, і без життя. Замкнутий у «потайсвіті», з якого не було виходу. Я  мав лише себе і свої спогади минулого життя.