Бовдур

Бовдур

 

– У нас труп – почувши в слухавці, ніби то й, за довгі роки служби, звичну, але ж й досі, водночас, до одурі неприємну, а ж головне, неймовірно небажану саме зараз новину, Степанич смачно вилаявся про себе – якого біса? – і це було найбільш невинне, з того, що голосно лунало зараз в його голові – ото ж непруха – промовив він врешті сам до себе, мовчки вимкнувши телефон, майже з ненавистю, ледве дослухавши доповідь чергового до кінця, за звичкою запам'ятовуючи адресу та концентруючись на почутих обставинах та часі виявлення цього, такого не бажаного для його спокою, трупа – і навіщо мені це все – остаточно розстроївшись, невдоволено подумав він, мовчки роздивляючись екран старенького дешевого телефону, що ніби навмисно, аби подратувати його, вперто не бажав тухнути, врешті, не дочекавшись коли він вимкнеться, всунув його в кишеню, надів кепі і коротко кинувши вже на ходу – Сергій – важкою ходою вийшов з кабінету.

До пенсії йому залишилось якихось пів року, може й менше, тому робити Степаничу взагалі нічого не хотілось, а гратись з якимось трупом – про те й мови жодної не могло бути, але ж вона виникла, якось сама собою, як завжди – зненацька, не сплановано, зухвало і навіть не очікувано, впавши на голову немов отой сніг посеред літньої спеки.

У всіх оточуючих, особливо тих, хто знав його не перший рік, якось, само по собі, складалось доволі стале і непохитне враження, що ці пів року, начальник убойного відділу, райвідділу міліції, чи то точніше поліції, як то зараз по модному, прийнято було називати ментів, принципово вирішив перетворити для себе остаток служби на справжнє випробування, а для оточуючих на нестерпно нудне співіснування з оцим от – справжнім випробуванням, коли він буквально, рахуючи кожний день, а іноді здавалось що й кожну годину, які плавно перетікали в нестерпно довгі хвилини, які хоч і повільно але невблаганно наближували його до такої довгоочікуваної ним і, як здавалось, неймовірно жаданої пенсії.

– Що в нас? – так само не багатослівно запитав догнавши Степанича Сергій, курсант випускного курсу академії МВС, що прибув на практику і якого по старій звичці терті менти називали стажером, рідше студентом, а начальник райвідділу, кинув його Степаничу у відділ на "підсилення" де той майже постійно, ні, якщо точно то справді – постійно і навіть безперервно тихо бісив Степанича буквально всім, починаючи від свого недолугого вигляду, який здебільшого нагадував йому пом'яту кішку і закінчуючи питаннями, на кшталт – що в нас?

– В нас труп – ледь стримуючи роздратування – похмуро, на ходу пробуркотів Степанич, аби не послати того студента куди подалі.

– О, класно – жваво відреагував стажер, вперше виїжджаючи на "серйозне діло".

– Бовдур! – мовчки відреагував на оте «о класно» Степанич, невдоволено підмітивши, якусь, явно дитячу жвавість стажера, який не сподобався йому з першого ж дня та що там, з першої ж хвилини їх знайомства, як тільки той зайшов в кабінет і так само не подобався і зараз буквально всім, особливо ж Степанича дратувала звичка Сергія постійно «завісати» в гаджеті, вічно щось там вичитуючи, з кимось переписуючись та й взагалі, Степанич просто фізично не міг втямити, що можна було годинами, а то й цілими днями, робити в тому довбаному телефоні, який він, до слова, використовував виключно як засіб телефонного зв'язку і не більше, навіть СМС-ками ніколи не користуючись, а навіщо, якщо можна було подзвонити, не кажучи вже про всякі там Фейсбуки чи ТікТоки, про які він, якщо чесно, навіть й не знав нічого толком, так, лише чув щось, не зовсім зрозуміле для нього.

– Геть мала ще, дитина – подумав Степанич, глядячи на дівчину. Вона й справді була ще зовсім юною, може тому й, навіть мертвою, виглядала гарною, як мармуровий надгробок у вигляді янгола, виконаний рукою знатного майстра – що там? – запитав Степанич у криміналіста.

– Смерть настала від асфіксії – її задушили і судячи по слідам на шиї якоюсь мотузкою, яку накинули як зашморг – проговорив експерт.

– Зрозуміло – проговорив Степанич, почувши фактично те що й очікував.

– Це міг бути чоловік доволі слабкої, я б навіть сказав, не зовсім, як на чоловіка розвинутої статури тіла, або навіть кріпенька паночка, бо судячи по слідам навколо, жертва довго опиралась і вбивця її добрячи вимучив перш ніж задушити. Знаряддя злочину на місці не виявлено, значить вбивця забрав його з собою. Ну от, поки все, більше покаже розтин.

– Добре – автоматично промовив Степанич – хоча, нічого доброго – відразу сам себе поправив він, щось ще пробубонівши собі під носа – схоже на вісяк – сумно констатував він, розглядаючи пом’яті кущі навколо місця злочину.

Це була закинута частина і без того, доволі безлюдного парку, який, до того ж, стояв на краю міста. Але в ньому завжди все було спокійно і от вже точно ніколи нікого не вбивали, принаймні на пам'яті Степанича, поки він служив в міліції, яку потім обізвали поліцією, таке відбулось вперше.

І ось, як то кажуть: ніколи не було і – знову. Свідків немає і навряд чи з’являться то ж перспективи розкрити злочин по гарячому дорівнювали нулю, а далі, там вже як карта ляже. Тож зараз, треба було все як завжди – по великому колу. Прийдеться ретельно вивчати зв'язки, друзів, недругів, хто міг, хто не міг, хто хотів, а хто не дуже.

Степанич здихнув на повні груді від безвиході і важко покрокував геть.

– Не дадуть спокійно дочекатись пенсії – на останок майнуло в його і без того, повній важких і неприємних думок голові.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше